Історія. Пам’ятки природи, культури та архітектури Придністров’я

Найдавніші людські сліди на теремі Городенщини губляться в мороці тисячоліть. Матеріальні свідчення проживання людини старого кам'яного віку (палеоліт, 400000-20000 років до н.е.) в нашому краю виявлено в 1923 році в Городниці Ю.Полянським при розкопках на прибережній терасі Дністра.

Перші свідчення проживання на Городенщині ранньослов'янських племен дають знахідки характерного глиняного посуду 4-5 століть у Серафинцях, а також так званої передроманської і романської кераміки 6-9 століть у Незвиськах.

У 9-10 століттях територію сучасного Покуття, як і всієї Галичини, заселяло слов'янське плем'я білих хорватів. Княжа доба, яка стала періодом остаточного формування економічних стосунків, соціальної і політичної структури слов'янських племен залишила чисельні пам'ятки на території нашого краю. Насамперед це укріплені городища, рештки яких збереглися у Корневі, Кунисівцях, Чернелиці, Михальчі, Городниці, Стрільчі. Найбільшим поселенням, свого роду "племінною столицею" на Городенщині, було велике городище в Городниці, яке, ймовірно, служило осідком одному з місцевих князів.

На 12 століття, час правління галицького князя Ярослава Осмомисла (1152-1187 рр.), припадає перша звістка про Городенку. Згадується тільки назва без жодної інформації. До середини 14 століття територія сучасної Городенщини входила до складу Галицько-Волинського князівства.

Не обминула руйнівна монголо-татарська навала і наш край. Приблизно в середині 13 століття перестають існувати ті з городищ, які пережили попередні наїзди степових кочівників. Після зруйнування більше не відновлюється і велике городище в Городниці. Край став беззахисним і спустошеним.

З 1349 р. все Галицьке князівство потрапило під владу Польщі. Почався новий етап в історії Галичини і Городенщини.

Посилювалася польська культурна і релігійна експансія. Місцева шляхта в основній масі сприйняла польські звичаї, релігію. Але треба зазначити, що у зв'язку з певною віддаленістю від етнічних польських земель, а також приграничним становищем, на Городенщині вказані процеси не прогресували так швидко і не набули такого розмаху, як на західних землях Галичини.

У 15-17 століттях більшого значення в краю набуває Михальче. В 1439 році тут вперше на Городенщині було засновано римо-католицьку парафію і побудовано костьол. Фундатором його був Мужило з Бучача (Мусхило де Бучач), староста Снятинський і Коломийський. Був він українського роду, бо в фундаційному акті, писаному латинською мовою, розписався кирилицею. Вигідне розташування Михальча на березі Дністра сприяло його розростанню і перетворенню в містечко.

Майже на півстоліття Городенщина стала ареною постійних приграничних воєн між Польщею і Молдавським князівством, котре в 15 столітті опанувало Буковину, землі якої раніше входили до складу Галицько-Волинського князівства. В 1491 році молдавський воєвода Стефан Великий здійснив похід на Покуття, спалив Снятин, Городенку, Коломию і дійшов до Галича. В 1497 році після невдалого походу на Волощину військо польського короля Яна Ольбрахта повернулося на Покуття і своїм постоєм сильно спустошило його. Під Городенкою в 1509 році гетьман Микола Каменецький розбив молдавське військо. Можливо, в пам'ять про цю подію долина ріки Ямгорів між Городенкою і Серафинцями називається Червоною. Найбільш спустошливим був похід на Покуття воєводи мультанського Петра Рареша (званого Петрилою) із 33-тисячним військом в 1531 році.

Вже на початку 16 століття Покуття систематично піддавалося нападам татар. Після того, як молдавське князівство потрапило у васальну залежність від Туреччини, через його землі відкрилася дорога на Галичину для турецьких завойовників. 1589 року відбувся перший великий напад турків на Покуття.

Після зруйнування татарами Михальча, з середини 17 століття найбільшого значення на Придністров’ї набуває Городенка. Ще в 15 столітті тут на урвищі над рікою Ямгорів було збудовано замок. В 1648 році, коли під впливом подій на Україні в Галичині розгорілося повстання під проводом Семена Височана, селяни Чернятина, Заболотова, Олеші, Любківців напали на замок в Городенці, який тоді належав Янові Жулчинському (Стжемовському), роззброїли його залогу, а будівлі спалили. Сам же власник врятувався втечею.

У 1668 році Городенка отримує Магдебурзьке право. Місто входило тоді до складу Руського воєводства з центром у Львові, але саме не творило якоїсь адміністративної частини, а належало до Коломийського староства. Надання Городенці самоврядування створило сприятливі умови для розвитку ремесла і торгівлі.

З 17 століття в місті почали селитися вірмени, які до першої половини наступного століття утримували в своїх руках майже всю торгівлю. Про впливовість вірменської общини і про те, що на кінець 17 століття Городенка вже була досить значним торговельним центром, свідчить побудова в 1706 році великого вірменського костьолу (вірмени в Галичині прийняли унію в 1668 році).

Саме місто у власності ґрунтів майже не мало, а весь дохід отримувало в основному з ремесла і торгівлі. Довколишні землі і більшість сіл на Городенщині в 17-18 століттях належали магнатам Потоцьким, одному з найбагатших шляхетських родів у Польщі. Вони ж утримували і своє власне досить сильне військо.

У 1743 році в Городенці коштом Миколи Потоцького, воєводи Белзького і старости Канівського (в народних переказах і "Баладі про Бондарівну" — “пан Каньовський”), розпочато будівництво великого римо-католицького костьолу Непорочного зачаття Діви Марії і монастиря місіонерів при ньому. На будову йшли доходи з сіл Городниці, Поточиськ, Слобідки, Луки, Незвиська, Гарасимова. Тоді ж було зведено мурований триарковий міст через ріку Ямгорів – “Три мости”.

Особливо швидко Городенка розвивалася з середини 18 століття. Немалу роль відіграв у цьому магнат Микола Потоцький, який більшу частину свого життя прожив у Городенці, володів величезними маєтками на Покутті і Поділлі і хотів перетворити місто в центр староства, свого роду магнатську "столицю", а тому сприяв будівництву, розвитку ремесла і торгівлі.

Своїм коштом він розширив греко-католицький монастир, а також замість старої, у 1763 році побудував на середмісті для української общини велику муровану церкву Успення Пресвятої Діви Марії. Церква також побудована за проектом Бернарда Меретина (закінчена після його смерті) і нагадує зовнішнім виглядом костьол у Годовиці. Іконостас церкви — унікальний і є спрощеним аналогом іконостасу собору св. Юра у Львові, що дозволяє вважати його автором Пінзеля.

Великий слід в історії і культурі Городенки і краю залишила і єврейська община. Почали селитися євреї в Городенці у 16 столітті, але найбільший їх наплив спостерігався після надання місту Магдебурзького права. В 1743 році Потоцьким надано цій общині привілеї в торгівлі й ремеслі, виділено місце під будівництво синагоги і на цвинтар. З середини 18 століття євреї витіснили з торгівлі вірмен і посіли в цій сфері панівне становище. На 1775 рік у Городенці проживало вже 863 єврейські родини. Великі єврейські общини були в Чернелиці та Гвіздці.

У 1772 році після першого поділу Речі Посполитої Городенщина в складі Галичини відійшла до Австрії. Під час правових, освітніх і релігійних реформ австрійського імператора Йосифа II, які він здійснював в дусі європейського просвітительства, у 80-х роках 18 століття було ліквідовано обидва монастирі в Городенці. В 1788 році відкрито першу світську школу з німецькою мовою навчання.

Городенка поступово росла і на 1800 рік мала 744 різні будівлі і понад 5000 тисяч населення. Так наш край вступив у 19 століття. І на цьому варто закінчити екскурс в його давню історію, бо два наступних перенасичених подіями віки, коли Городенщина вступила в період національного пробудження і дала Україні багатьох визначних політичних діячів, літераторів, учених, а також тисячі простих скромних трудівників, які своєю щоденною працею примножували славу нашої землі, коли пронеслися бурі великих воєн і спустошень, потребують окремого дослідження.

Про що мовчить каміння сиве

Замкові вежі, фортечні мури, кам'яні твердині. Небагато їх, гордих у своїй самотності, залишилось на землі придністровській. Довго дідо-час розписував старе каміння лише йому відомими знаками. Порозписував, та й стирає сам — то дрібними осінніми дощами, то пекучими сонячними променями, то гострими січневими морозами.

Інколи каміння розмовляє з вітром, який. полегшуючи його старечу долю, зализує йому рани, нанесені в лютих і жорстоких січах нападниками, та свіжі, теперішні, людськими руками завдані, що розтягують пощерблені мечами та стрілами кам'яні манускрипти на підмурки огорож та хлівів.

Наша розповідь про замки Городенківщини — твердині, зведені мозолистими руками предків, які були незмінними вартовими цього квітучого придністровського краю з давньою поетичною назвою — Покуття.

Дякуємо долі за те, що наше покоління ще застало танучі уламки нетлінного скарбу прадавньої української духовності – живу народну творчість. Не в книжках вичитану, а почуту від старих людей, котрі самі чули її від своїх прадідів. Нажаль, якось тихо, непомітно щезає і цей наш останній скарб – казка, легенда, притча, бувальщина… А так хочеться вірити, що розіллється над селами і містами від Сяну до Дону праукраїнська мова, пісня, а малеча слухатиме вечорами, затамувавши подих, бабусину казку, дідусеву легенду… Але буде це лише тоді, коли бодай на папері залишимо неоцінений скарб наших предків – одухотворене слово, зуміємо посіяти його в душах нащадків.

Пропонована книжечка – це лише часточка коштовних перлів народної творчості: легенд і переказів краю.

ХРИСТИНА ІВАНЮК

Мій священний отчий край, моя українська земля—святі, близькі кожному слова.

Це все найдорожче, що з дитинства влилося в душу, пам'ять і серце. Ця земля оспівана в піснях і легендах, відома в світі і чудотворними іконами й численними місцями Божої благодаті, церквами і монастирями . Покуття здавна було вкрите мереживом чернечих обителей . Одні з них утверджувалися, незважаючи на різні лихоліття, інші ж, виконавши свою місію у формуванні духовного життя, відходили у небуття . Така доля судилася і монастирю біля древнього села Далешева, в невеличкій долині на північний захід від Городенки. Село і справді древнє, своїм корінням сягає сиву давнину. В писемних джерелах воно згадується вперше 1474 року. Поблизу села виявлено знаряддя праці та поховання доби бронзи, поховання перших століть нашої ери та срібні прикраси давньоруських часів. Із переказів відомо, що на околиці села, в Куськовиському урочищі давним-давно стояв чоловічий монастир, а поряд маленька церковця. Тут відправлялися Служби Божі, приходили люди. Історичні довідки говорять про те, що отці-монахи зазнавали багато гонінь перебуваючи під владою Польщі, а коли Галичина потрапила під владу Австро-Угорщини, монастир цей, за часів правління імператора Йосифа II, було знищено. Чудодійний образ, що знаходився там люди знайшли біля кринички під лісом. Чи то в часи руйнування обителі монахи, щоб врятувати свою святиню, віднесли її до джерела, куди селяни, працюючи на своїх полях, приходили напитися води, чи можливо ікона там об'явилася ще в часи закладання монастиря , і вони знову віднесли її на місце з'явлення.

З усних переказів знаємо, що джерельце це було чисте-чистісіньке, прозора вода віддзеркалювала голубінь неба, і воно ніколи не висихало , навіть під час засухи. Народ вірив у цілющі властивості джерельної води, тому нею промивали рани що довго не гоїлися, пили при лікуванні внутрішніх недуг. Робили це з надією і вірою та одержували зцілення.

Джерело збігало в потічок і текло через ліс зливаючись з водами швидкоплинного Дністра. Знайшовши ікону люди спочатку забрали її в церкву сусіднього села. Як переказують старі люди, коли перевозили образ, то пара волів не могла зрушити її з місця. Це було дивним для всіх. Та бути там ікона не захотіла, Пречиста постійно плакала. Тоді її перенесли до церкви «Святих безсрібників Козьми і Дем'яна» села Далешева, освяченої 1772 року. Тепер двоє чоловіків легко перенесли її. Через короткий час ікону Пресвятої Богородиці знову забрали в сусідню церкву, та повторилась попередня історія і образ повернули в Далешеву. Спочатку її було поміщено в одному з бічних престолів. Та люди знову помітили сумний лик Богородиці, з очей Діви Марії капали сльози. Тодішній настоятель церкви отець Василій Валігурський звернувся за порадою до єпископа Петра Білянського. І ось, після перевірки факту, 25 жовтня 1751 року було дано благословення помістити ікону Божої Матері на горному місці основного престолу.

З того часу почали приходити сюди люди не тільки з Галичини, Буковини, але навіть з Румунії. Тоді в Далешеві було дванадцять відпустів на рік. Численні прочани прибували з процесіями ,співали пісень, Служба Божа починалася з участю багатьох священиків. На вулицях розташовувалися про¬давці різного краму, ласощів, квасу, що гасив літню жару липневих і серпневих днів. Були тут і лірники, які грали і співали різних пісень, часто народних дум.

Всі ці пісні-думи - минуле рідної землі. А в них - мудрість народу і велика правда. Були лірники, що приходили сюди шляхом мандрів, аж з Волині. Найчастіше грав і співав сліпець, званий Андрієм. Його слухали, як великого проповідника. Не в однієї людини защеміло в грудях і покотилася сльоза, коли співав про гірку долю народу, горювання бідної сироти, трагічну долю бродяги-пустельника.

Зворушливу картину створювали ряди прохаючих і калік, що жалісливо просили: «Дайте, не минайте…». І народ давав. Давав грошима і хлібом насущним. Була це пожертва і допомога тим, хто не міг собі заробити на щоденне життя. Даючи милостиню, люди виконували заповідь Божу, набуваючи собі безцінне, нетлінне багатство на небесах.

Переказують, що на місці колишньої церкви і монастиря у великі свята з під землі чути звуки церковних дзвонів. Після зруйнування монастир і церква зникли під землею назавжди. Моя прабабуся, вже покійна, згадуючи своє дитинство розказувала, що бувши ще малою дівчинкою пасла разом з іншими дітлахами коні. І одного погідного, літнього вечора їм теж пощастило почути дзвін. Припавши до землі і затамувавши подих, діти слухали звуки дзвонів, які лунали з-під землі. Звуки ці були мелодійні і лагідні. І як розповідала бабця, хоч надворі ніч і темрява, дітям було зовсім не страшно. Навпаки, спокій огорнув їх і якесь незвичайне відчуття радості переповнювало груди. Такого відчуття їй більше пережити не довелось до самого кінця життя, а прожила моя бабуся Анна довгий вік - дев'яносто три роки. Діти, всівшись навколо вогнища молилися, вдивляючись у височінь нічного неба, густо всіяного міріадами зірок. А ще, розорюючи поля, знаходили уламки глиняного посуду, і кам'яну гарно обтесану плиту - мабуть з порога церкви, чи монастиря. Бабусі ж пощастило найбільше, знайшла священичий хрест. Всім дітям хотілося хоч в руках потримати його. 3 того часу хрест зберігається у нашому домі. « Це оберіг наш, діти», — говорила вона і наказувала не знімати, не соромитись, що в хаті на видному місці простенький, старенький хрест, бо ніякі сучасні сувеніри не мають тієї духовної вартості, ніж ця річ. Звичайний зовні, без прикрас, він справді таїть в собі якусь силу, бо був свідком багатьох подій, ним благословляли людей.

Відшуміли літа веснами, змінилися часи. І може стало б все це легендою, але існує документальна згадка, яка підтверджує існування в цій місцевості невеликого монастиря з церквою, а поля і досі називають монастирськими.

Отець Тарас, який є тепер настоятелем церкви села Далешева віднайшов записи перших священиків про зцілення 1778 року. В церкві зберігається Євангеліє 1690 року. На його сторінках теж записи давніх часів про оздоровлення людей перед чудотворною іконою.

Теперішній директор школи Сташків Я.Б. знайшов стареньку книжечку, в якій подано прізвища людей та описано їх оздоровлення. Всіх випадків зцілень неможливо навіть перерахувати, а не те що описати. І навіть невіруючі вимушені були визнати, що по молитві до Богородиці біля цієї ікони багато людей дійсно вилікувалися від своїх недуг. Але не фізичне зцілення для нас є важливим, - найголовніше є те, що ікона несе духовне лікування, багатьом допомогла повернутися в храм Божий, до Сповіді, до Причастя.

Повертаються лелеки з далеких країв, приносячи на своїх крилах весни, знову земля квітчається різноманітним зелом, цвітуть сади, засіваються поля. Одні народжуються, стають під вінець, інші, проживши відміряний Господом час, відходять у вічність. Так було, так є, і так буде…

Стелиться дзвін високо в небеса, несучи Всевишньому славу і подяку. А ікона і дотепер перебуває на горному місці у вівтарі в чепурненькій п’ятибанній церкві, яка є найстарішою спорудою на Городенківщині. Поряд з іконою даривоти (коштовності), які люди залишили, як знак вдячності і підтвердження одержаних зцілень. Нараховується їх 130, і тепер багато людей одержали біля чудотворного образа зцілення .

З 2004 року ікона почала поступово оновлюватися. Потемнілі від часу зірки-німби, якими прикрашена вона, несподівано почали ясніти. Старі люди кажуть, що це є добрий знак від Господа. Незрима сила творить великі дива. І тепер багато людей, відвідуючи нашу церкву, одержали зцілення біля ікони Пресвятої Богородиці. Це—Дмитро Демкович, сім'я Олінійчук Миколи та Віри з Колінок. Неможливо не згадати історію сім'ї Воробців з Далешеви. Горе спіткнуло їх несподівано. Жили дружно, працювали, дбали і завдяки цьому були заможні. Дружина Ігоря заради добробуту сім'ї поїхала за кордон. А він залишився з дітьми. Високий, поставний, ще зовсім молодий чоловік, тяжко захворів. Довгий час він відчайдушно боровся з хворобою. Батьки кинулися шукати лік, об'їздили багатьох лікарів, не жаліли ні часу, ні сил, ні грошей. Та біда в їх дім прийшла не сама, з нею ще й інша турбота—захворіла молодша дочка Ігоря. Хвороба виявилася невідомою для лікарів. Тепер їхнє горе подвоїлося. Чайкою кидалася мати Ігоря, аж зчорнів з горя вітчим, бо любив його як і рідного сина, шукали порятунку всюди. Та порятунку не було. Лікарі безпорадно розводили руками. Розривалося материнське серце від болю, а дитя тануло на очах. Люди співчували, та допомогти ніхто не міг. Ігор відчував близьку смерть, посилав матір за священиком, боячись померти без сповіді і святого Причастя. Мов на крилах летіла додому його дружина. Зозуля накувала їм багато літ, а невблаганна смерть забирає дорогу їй людину, і протягує свою кістляву руку за малою донечкою. Змучений важкою хворобою, Ігор уже не міг підвестися з ліжка, але весь час молився. Просив не за себе, за свою дитину. Як хотілося жити... Та свічка життя догорала. І помираючи на руках дружини, спішив сказати їй щось дуже важливе, що відкрилося чи то уві сні, чи в мареві: що з донечкою їхньою буде все добре. Важко було в це повірити, бо дівчатко, недавно ще жваве й веселе, стало схоже на тоненьку свічечку. Вона змарніла так, що було видно кожну кісточку. Здавалося, як життя ще тримається в цьому виснаженому тільці, що світиться наскрізь?

Як суха билиночка, стояла дитина в церкві біля татової труни, проводжаючи його в останню дорогу. Журлива мелодія дзвонів несла незрадливу татову душу у вічність. І раптом, під час Служби Божої, незрозуміло звідки впав промінь світла на дитячу голівку і освітив її. Це було не сонячне проміння, бо стояла дівчинка з тієї сторони, що воно з вікон не сягало. Зорянка, так звали дівчинку, ніби стрепенулася, ожила. Це бачили люди, що були в церкві і здивовано переглядалися. Цього дня вона вперше, за довгий час, попросила їсти. Дівчинка почала одужувати. Збулися пророчі татові слова, сказані в останню хвилину його життя. За щиру молитву і душу не лукаву Господь подарував йому ту добру вістку, яку Ігор спішив сказати перед смертю.

Зоряна захотіла взяти собі ще і християнське ім'я — вибрала ім'я Марія. Зараз Зоряна-Марія справжня красуня. Від хвороби не лишилося й сліду. Розцвіла, підросла. Приходячи на татову могилу, дякує за його молитви–прохання, а отцю Небесному за зцілення. І тепер ця сім'я проживає в Далешеві, з їх згоди я розповіла цю історію.

Небо знову дихає на землю теплом, кружляє вишнева заметіль, стелиться стежками-дорогами, якими недавно ходив Ігор. Прожив життя коротке, та немарно прожив. У Господа виблагав зцілення для донечки, щоб сад досадила і всі справи-мрії докінчила, і пісню його життя доспівала, навчив дітей своїх і для нас став прикладом стійкості у вірі.

Мине час і ця невигадана подія стане теж легендою. А для нас є ще одним свідченням Божої незбагненної, невидимої сили, під якою ми всі ходимо на цій землі.

А біля кринички під лісом, на місці появи образу побудували капличку. Люди приходять на служіння хтозна - звідки, і в будь-який час, щоб помолитися, лиш вмиється світ ранньою росою, і коли вечірні сутінки огортають землю. Приходять старенькі, мовчать, дивлячись кудись далеко-далеко, як птахи, що збираються відлітати у вирій, а в очах їхніх якась світла печаль, бо відлітатимуть назавжди… Потім тихо гомонять, згадують і літа молоді, що так швидко промайнули, і те, що ще в недалекому минулому, пережили важкі часи.

Все святе було знищено, сплюндровано, зневажено. Сидять, склавши на колінах натруджені, сухі, як осінні листки руки. З щемом згадують, як зрізали хрести, як вони падали, і як їм було страшно тоді. Але якось несподівано(чи це не чудо?) все змінилося. То віра спасла нас. І дякують Богові, що таки дочекалися на схилі літ бачити, як встали церкви із руїн.

Приходять сюди помолитися перед вінчанням наречені, приносять немовлят, прибігають маленькі діти. Стеляться стежки споришеві, якими споконвіку ходили люди. Несуть сюди свої радощі і печалі, надії і сподівання, смутки і жалі. З покоління в покоління передається справжній скарб - молитва до Бога, яка кріпить нашу віру, дух і тіло, допомагає вистояти у скрутну хвилину.

Нас ще з колиски вчили дорожити нею, як хлібом насущним. Я теж часто навідую невеличкий рукотворний храм-капличку, коли з'являється на безхмарному небі золотиста вечірня зоря і узлісся чарівно пахне лісовими травами. Милішого моєму серцю куточка немає на всій землі. В хвилини смутку і втоми, тут я знаходжу заспокоєння і нові сили.

Благослови, Господи, мою родину, моє село, благослови всіх, що до Тебе приходять, благослови всю Україну. І подай оздоровлення для душ наших, щоб в серцях струменіло чисте джерело, що тече у життя вічне.

Як би не склалася моя доля , я завжди пам'ятатиму і маленьку церковцю, і наш оберіг — Далешівську ікону Божої Матері.

с. Далешево

ХРИСТИНА МОХОРУК

На південь від Городенки, три кілометри за горбом, розкинулось у вишневих садах село Глушків. Село невеличке, але має давню історію. Перша письмова згадка про село сягає у 1472 рік.

Сучасне село розбудоване вже на третьому місці. Перше поселення за річкою Млинівкою, що протікає на південь від села. Колись вона була широка і повноводна, а зараз - потічок. Навколо були ліси, то й назва села, напевно, походить від слова глушина.

Населення займалося вирощуванням конопель, про це свідчить назва урочища «Коноплищі», сіяли жито, виготовляли глиняний посуд, про що свідчать знахідки великої кількості глиняних черепків. Татари часто нападали на навколишні села. Так вони кілька разів знищували поселення. Тоді люди перейшли на другий берег річки, ближче до гірської місцевості – вапнякових скал, в яких було багато печер, де люди ховалися від татар.

У цьому селі жила одна сім'я. Чоловік Данило виготовляв вози, а його дружина, чорнява красуня Катерина була з сусіднього села. Жінка від своєї бабусі успадкувала дар лікування людей, добре зналася на травах. Мали вони дочку Тетянку, чорняву сором'язливу дівчинку.

В ті часи були часті напади татар. Не минула ця напасть і наше село. Так було і цього разу. Із сусідніх сіл повідомили, що татарський загін грабує і палить села. Жінок, дітей, старих людей відправили у городище, що було в урочищі « Під Блащіковою » за два кілометри від села. Це одне з найдавніших городищ на Городенківщині. Старі люди ще пам'ятають на тому місці широку і глибоку криницю із дубових колод. В цій битві загинули майже всі чоловіки, а також Данило, чоловік Катерини. Залишилася Катерина вдовою, а її Тетянка сиротою.

У тузі за рідними було пролито багато сліз, з яких утворилося підземне озеро, яке є під скалами. І в даний час із нього б'є джерело із цілющою водою.

Пройшло кілька років. Тетяна стала вродливою дівчиною з карими очима і тонким станом. Вона була дуже схожа на свою матір. Коли вони були разом, то можна було подумати, що це дві сестри.

Якось вони вибирали коноплі і так спішили, що й не помітили, як з лісу виїхав вершник. Переляк швидко пройшов, бо на татарина він не скидався, хоч був озброєний. Це був русявий, чорнобривий, гарно одягнений леґінь. Незнайомець під'їхав, привітався, сказав, що він прибув із городища на полювання і заблудився. Катерина показала йому дорогу. Вона із захопленням дивилась на молодого незнайомця, і не могла відвести своїх очей від нього, а Тетяна, перемагаючи сором'язливість, теж підвела голову, випросталась, а її карі очі, ніби вогнем обпекли вершника. В той час і його очі спалахнули незвіданим досі почуттям. Незнайомець (звали його Андрій) поїхав, а в Тетяниному серці загорілася іскринка палкого кохання. Вона весь час думала про нього. Андрій теж, зачарований красою дівчини, не знаходив собі місця. Він майже кожного дня приїжджав до джерела, яке було за селом, щоб напоїти коня і побачити ту, яка заворожила його серце.

Вони покохали одне одного і не уявляли свого життя нарізно. Мати раділа, коли бачила Андрія, бо теж кохала його, гадала, що він приїжджає заради неї. Але одного разу вона помітила між деревами, як Андрій і Тетяна стояли обнявшись. Гнів вразив її серце. Вона підбігла до них в розпачі, вхопила за руку дочку, а Андрієві заборонила приїжджати. Образа не покидала її серця. Катерина вирішила помститися Андрієві. Коли хлопець приїхав наступного дня напувати коня, то побачив жахливу картину: на дні джерела звивалися дві гадюки. Андрій хвацько порубав їх, і з того часу джерело стало називатися «Гадячкою». Та все ж, кохання молодих було міцним та сильним. Андрій і Тетяна не хотіли розлучатись і вирішили втікати. Коли мати пішла до рідні в своє село, Тетяна зібрала в кошик свої скромні пожитки і вирушила з коханим в дорогу. Та не далеко відійшли. Мати, переповнена гнівом, стежила за ними. Бачачи щасливих закоханих, вона в нечуваній ненависті перетворила рідну дочку на скалу у вигляді дівчини в хустині з кошиком в руках, а Андрія - на вищу скалу, що мала вигляд вершника на коні. З того часу люди стали називати її «Бовдур». Сама ж Катерина, в своїй люті та скаженілості стала між ними скелею, яку люди прозвали «Прохідницею». Відтоді всі три скелі нарекли «Печерами». Ці скали стояли донедавна, аж поки пекуче сонце, буйні вітри та снігові замети не поклали свій відбиток. Згодом, з роками колгоспні активісти відкрили на цьому місці копальню гіпсу.

Немає зараз тих трьох скал, що утворилися колись на місці кохання та лютої ненависті. Ніхто з глушківчан вже не оплакує двох закоханих сердець. Їх оплакують роси у лузі, та час від часу теплий вітер заколише хвилями того цілющого джерела їхній спокій .

Ця легенда збереглася і понині. Вона переходить з покоління в покоління, з уст в уста і озивається ліричними строфами нащадків.

«Печери» у нас, як відомо, не гори,

А щось схоже до них, або їхні відроги.

Стоять тут вони з сивини , з давнини,

І дуже змінились у наші часи.

В минулому, кажуть «Печери» високі були,

Та їх зруйнували й нема вже скали.

Як каже легенда, ніби вершник був на коні,

Що стояв, як на варті, в ясній вишині.

Недалеко стояла і менша скала,

Ніби дівчина в хустці в руці кошик несла.

А між ними була «Прохідниця» - скала,

До неї стежина не єдина вела.

Кажуть люди старі, і легенда стара,

Там вдова - чарівниця з дочкою жила.

Та приїхав на лови конем молодець,

Покохав він дівчину, тут би й ділу вінець.

Та сподобала мати отого ловця,

На скалу обернула тоді молодця.

Не жаліла вдовиця й дочку молоду,

Обернула її вже на другу скалу.

А сама з тої злості між ними лягла.

Отак і постала «Прохідниця» - скала.

Тих скал вже немає, лише згадка одна,

Віки пролетіли та пам'ять жива.

І про озеро треба нащадкам сказати,

Що під скалами є - молоді мають знати:

Про водицю смачну, що з-під скал витікає.

І людей, і тварин із давен напуває.

с.Глушків

Легенда записана з уст жительки Бойків Марії Миколаївни, 1940 р. н., яка запам'ятала розповідь своєї бабусі Кухти Василини Данилівни, 1901р.н.

НАТАЛІЯ БОДНАРЧУК

Стара Меланія Боднарчучка зустрічала свою соту весну. Хіба думала жінка колись, що доживе до такого поважного віку ? Та й взимку прихворіла трішки. Але прожила весну, прогнала зиму, а з нею і бабину слабість. Меланія, сидячи надворі на ослінчику, підставляла пооране борозенками обличчя весняному сонечку, тішилася кожному зеленому листочку, ніжній травичці, пташиному співу. Вона вже не в змозі допомагати родині, але її столітні руки ніколи не знають спокою: то квасолю перебирають, то кукурудзу тереблять, а то просто вигрівають насіння у своїх теплих долонях. І стається диво: зернятка, вигріті у такий незвичний спосіб, сходять краще, а потім дивують усіх багатим урожаєм.

Усе у своєму житті Меланія робила з любов'ю. Виростила дітей, виняньчила онуків і правнуків, дочекалась праправнуків. Дивовижна сила любові до всього оточуючого тримає її на цьому світі.Та й рідні віддячують своїй неньці-бабусі щиросердною опікою. За її роботящі руки, любляче серце, за передані духовні скарби, які ніколи не зрівняються з матеріальними, - материнську пораду і молитву, народні пісні, легенди і перекази.

Скільки перлин народної творчості залягло у глибокій пам'яті старенької Боднарчучки! І все те передавалося нащадкам. Адже і їй колись, ще маленькій, нанизувала на нитку пам'яті духовні перлини рідна бабуся. Довгими зимовими вечорами розповідала Меланія цікавій малечі дивовижні легенди, які у буйній дитячій голові переростали у фантастичні казки. І, летячи у чарівних снах, проходили вони зі своїми предками тяжкими шляхами до волі, билися із ненависними

гнобителями, рятували дівчат із турецької неволі. Меланія сама не знає достеменно, звідки бере початок коріння їхнього роду. Та розповідала їй бабуся, що їхні предки - із Вінничини.

Давно це було... Мешканці села Чернятин, що на Вінниччині, вирішили втекти від гніту і переслідувань жорстоких феодалів. Цілим поселенням знялись вони з обжитих місць і вирушили у довгу і небезпечну мандрівку. Тяжка недоля гнала їх у далекий незвіданий край, на чужі необжиті землі. Переслідувані, знеможені важкою дорогою, втратами рідних, зупинилися вони на відпочинок. Місцина, вибрана ними, вразила своєю красою: голубі ставки, які неначе позичили сині у небес, ніжні плакучі верби на берегах водойм, розлогі поля - все викликало у втікачів любов і замилування. Защеміли серця у найстарших, коли побачили, як їхні діти хлюпочуться у голубих водах ставка. І на раді було вирішено: залишитися на цій прекрасній землі, обжити її, дати початок новому життю, новій сторінці історії. А назва села прийшла разом із переселенцями - Чернятин. І сьогодні в селі є криниця Вінниця, яка підтверджує походження назви села.

Та населення Чернятина поповнювалось щораз людьми із різних місцевостей України, Молдавії, Угорщини та інших країн. Ці тікачі принесли із собою нові звичаї, уподобання, свої легенди-перекази. І хто знає, чия версія про походження назви села є правдоподібнішою? Адже усі заслуговують на увагу.

Одна із них говорить, що назва села пішла від словосполучення «чорний тин», що нібито перші поселенці фарбували огорожу в чорний колір. Ще інша стверджує, що після нападу татар село було спалено вщент. Знаходилось воно тоді в районі Ставок. Люди почали будувати житла на новому місці, фарбуючи тини в чорний колір, і освоювати необжиті землі, які до сходів рослин чорнілися. І хтось піднесено вимовив:

- Чорне поле, чорний тин! Нехай зветься Чернятин!

Є версія, що назва села може походити від слова «чорнозем» бо від того, що тут колись жила козацька чернь, тобто простий народ, низи суспільства.

А відомий земляк Я. Чорнобривий написав гумористичний твір «Чому зветься наше село Чернятин » і виклав у ньому свої здогадки: Поза очі всі усіх з болотом місили. Говориться тут у нас коротко: «чернили».

Як циганка цілий вік

Мусить ворожити,

У нас старий чи малий

Береться чернити.

Гуморист говорить, що люди із сусідніх сіл охрестили наше село Чернятином, бо його жителі чернили не тільки самі себе, а і їх. І пригадує Меланія, що ніхто не ображався на односельця за таку творчу спостережливість, а навпаки, виучували напам'ять багато його гуморесок. Адже описував він своїх земляків майстерно і з любов'ю.

Довго ще б згадувала старенька тієї весняної днини минуле, коли б не прибігла правнучка Олеся. Притулившись до бабусі, обнявши стареньку за плечі, промовила:

- Мати обідати кличуть. Ходімо, бабусенько, в хату!

Замилувалась Меланія червоним личком своєї правнучки, її стрімкими, врозліт чорними бровами, пухкими губками та голубими оченятами. Прихилилась до дівчини і прошепотіла:

- Ну чисто тобі Боднарівна !

- А хто така Боднарівна ? - спитала Олеся.

- Це, онученько моя, дівчина зі сміливим і гордим серцем. І вроди була неймовірної. Жаль тільки - щастя-долі не мала.

- Бабусенько, голубочко, розкажіть про Боднарівну, - просила Олеся.

- Добре, добре, дитинко, ввечері і розповім.

І коли на небі засвітилась перша зірка, вже сиділа Олеся біля своєї прабабусі і слухала її неквапливу розповідь.

Давно це діялось. Ще у XVIII столітті. Наше село належало жорстокому польському магнатові Миколі Потоцькому, якого в народі величали «пан Каньовський». Уподобав собі граф красуню із нашого села Боднарівну. Та не сподобався дівчині старий жорстокий шляхтич. Лякала її його велетенська постать, одутле червоне лице, звисаючі сиві вуса. Усюди переслідував чернятинську красуню пихатий граф. Та дівчина рішуче відкинула привселюдне залицяння магната. Розлютився старий шляхтич: як же так, його, поважну особу, людину, яка на цих малороських землях щедро сіє кошти для розвитку духовності, освіти, культури, хтось сміє зневажати ?! Та чи не він для цих малоросів запрошував кращих майстрів із Європи для будівництва і оздоблення храмів ?! Розлючений граф виправдовував себе гарними вчинками, забуваючи (чи навмисне не згадував) про те, що поряд із добрими справами сіяв біль, смуту і розпач. Не змогло його горде, пихате серце прийняти відмову молодої красуні — і він застрелив її.

Легенда ця, Олесю, переросла у пісню-баладу, яку співають і в Городенці, і в Чернятині, і в інших навколишніх селах. Бо хіба мало було красивих дівчат на наших землях ? А пан Каньовський «славився» як жорстокий і хитрий залицяльник.

Ой, повели Боднарівну помежи крамниці,

Прицілився пан Канівський з срібної рушниці.

Ой, чи хочеш, Бондарівно ізо мною жити ?

Ой, волю я, пан Канівський в сирій землі гнити, - виспівувала столітня Меланія.

А Олеся, зі сльозами на очах, притулившись до своєї бабусі слухала її, вбираючи, немов губка, розповідь старенької. Слухала, щоб в майбутньому і своїм дітям передати все почуте від найдорожчої людини.

Тихо пливе у голубому Всесвіті маленька цяточка-колисочка - село Чернятин. Славне своїм минулим, теперішнім, незвичайними і мужніми людьми. І не зникнути йому із лиця землі доти, доки жива генетична пам'ять родоводу, доки живуть на світі такі люди, як столітня Меланія Боднарчук, у якої із долонь народжується щовесни зернятко любові до землі, і яка до останніх своїх днів передаватиме нащадкам нетлінні скарби своєї душі.

с.Чернятин

ДМИТРО ЄМЧУК

Здасться, ніде на світі немає такого охайного та красивого села, як моє рідне Поточище . Із розповідей моєї бабці Стефанії я дізнався про походження назви теперішнього села Поточище. Одна версія говорить, що це назва від прізвища колишнього польського шляхтича Потоцького, який, будучи великим грішником, за покуту вибудував у Городенці церкву і костел, і що він був колись власником поточищанського двору. Друга версія - від порізаного вздовж і впоперек потоками терену. Старі люди називали село Поточещі. Бо й справді, через село протікає річка, звана людьми потоком. Цей потік витікає з джерела Голови і розливається у своєму нижньому запливі дрібнішими джерельцями: Віконце, Керничка, коло ґуральні, Жолобок великий, Жолобок малий, Мальованка, Гордашева керничка і Грабівці!

Та бабця мені оповідали , що спершу село не називалось Поточище і не стояло на цьому місці. Воно було колись аж біля Великого Перевозу, на правому березі Дністра. Тут був одинокий добротний битий шлях, який здавна сполучав у цьому місці Покуття з Поділлям. Що саме на цьому місці стояло колись село, свідчать різні знахідки, в тому числі в виді череп'яного посуду, людських черепів, костей, різних домашніх предметів.

Це маленьке сільце на самому роздоріжжі з невідомих причин (може через часті ворожі напади ) пересувалося від того Великого Перевозу вгору до потоку, що й тепер перепливає вздовж села і впадає до Дністра саме біля броду. Згодом, село посувалося все вище і вище вздовж потоку аж на П'ятниченські поля.

Як захочете побачити моє Поточище і його околиці - завітайте до нас навесні, коли горбисті левади розносять п'янкий, цілющий запах - трунок трав та квітів, коли село потопає в розкішному вбранні ароматних акацій та розложистих косах верболозу. Вийдіть на Товтри. Звідти видно цілу околицю, як на долоні. Бачите? Перед вами Поточище! Он там, за селом темніє старий ліс Чагор, а ось лісовий клин — скалиста Хрипова, що понад Громовий міст і Луги. Там перешіптуються поміж собою кущі ліщини та шипшини: «А я ж таки краща!»

А яких тільки урочищ у нас нема! Комусь чужому ці назви нічого не говорять, а для нас вони дорогі, в них своя історія, своя глибинність душі. У кожної з них – своя легенда.

Є в селі поле, до якого і понині ступати страшно, Трясовицею зветься. Розказують старожили, що в давнину жив в селі якийсь поточищанський багач. Мав при своєму хазяйстві всяку живність: коні, худобу, вівці . Звичайно, і поля було вдосталь, і всякого реманенту: кирати, сівалки, млин, борони, рала, косарки ... Щоб усьому дати лад - наймитували люди в нього. Та скупуватий був панич і жаднючий. Своїх трударів сировим борщем годував. Дуже наглядав за своїми наймитами, щоб не сіли перепочити, тому завжди ходив з ними на працю. Отож, орав цей скупар свою ниву волами саме на Великдень. Не вплинули на нього вмовляння людей, що то гріх великий. І в якусь хвилину, як задзвонили церковні дзвони, пішла луна полями - люди хрестяться, сльозами умиваються, б'ють поклони сердешні, а уста шепчуть: «Господи, прости, Господи, прости…» А розжарілий від роботи багач волів поганяє: «Гой-я , гой-я!!!». Тут раптом земля в тому місці на оранці затряслася, і багач-скупар провалився разом з волами в цю підмоклу Трясовицю. Люди отетеріли на місці. Як був багач - так і зник, ніби й не було.

І тепер на тому місці дзюркотить струмок, ростуть розлогі верби, та ніхто не п'є води - люди бояться прокляття.

Сумна ця історія, але повчальна. Недаремно народна мудрість каже: «Шість днів працюй, хліб заробляй, а сьомий день Богові віддай!».

Минулося ... Живе нині моє село буднями й святами. Великодними празниками розноситься дух запашної паски, розливається аж поза смерекові пагорби січневими днями Різдвяна коляда, грають музики на пишних весіллях, народжуються діти - майбутнє України. І як тут не заспіваєш?! Це ж моя рідна кровинка, мій оберіг, моє священне джерело!

Поточище новий день зустрічає!

Село наше рідне, село наше миле,

Як писанка сяєш в зелених садах,

Зазнало багато ти горя й наруги,

За те тепер гордо несеш рідний стяг.

Батьки наші й предки, його будували,

Хатинки біленькі і радість в серцях,

І дружні стосунки завжди панували,

Аж поки війна не розкидала нас.

Покинули рідні гніздечка щасливі,

Кого де застала неждана судьба.

З війни не вернулись батьки наші рідні,

Удови лишились з дітьми на руках.

Усе проминуло, усе пролетіло,

Вкраїна воскресла моя дорога.

Ми нині щасливі, ми нині радієм,

Що прапор вернувся до нас з забуття.

Ми гордо несемо наш тризуб і прапор –

Нащадки Бандери, Шевченка й Франка.

Вони нас учили, як треба нам жити,

Щоб наша Вкраїна соборна була.

Поточище рідне, Поточище славне,

Села естафету несем до кінця,

Батьків і нащадків завжди пам'ятаймо,

Живи Україно, моя дорога! (М. Гулин)

с. Поточище

ГАЛИНА КНИГИНИЦЬКА

Там, де ясенів рід коріння пустив,

Там райський куточок, там мій Ясенів -

Найкраще село у покутському краї,

Яке до нестями я серцем кохаю...

Існує на світі з прадавніх часів,

Зазнало біди від лихих ворогів.

Та вижило все ж, для прийдешніх віків,

Мій рай неземний, рідний мій Ясенів!

Г.Книгиницька

Давним-давно, коли ранкові роси української землі топтали табуни татарської орди, жила собі мати. І було в неї п'ятеро синів. Не хотіла вона віддавати своїх орлів під ворожі шаблі, але юнацькі серця рвалися до бою. Довго воювали брати. Виглядала ненька своїх синочків, аж допоки чорна звістка сполошила її серце, а холодна сивина вмить посріблила голову. Багато юначих тіл схоронила земля в своїм лоні, а вона осиротіла аж п'ятьма синочками. Довго стискав жаль серце в матері. А одного разу вийшла в поле та й дала сльозам волю. Звіявся буйний вітер, закружляв полем, та й стих. А вранці на скропленій сльозами ріллі проросли молоді пагони. «Як сини», - промовила мати. З того часу ці стрункі дерева стали називати ясенами. Дівчата насаджували квіти, а матері на згадку про загиблих синів розсаджували молоді деревця. Дивовижної краси куточок милував прохожих. Бувало питає мати доню: «Де ж ти забарилася?»

- На поляні.

- На якій поляні?

- Там, де ясенів пільно.

Минали роки, пролітали століття.

На цій землі били зеленню у небесну вись інші дерева, буяли сади, народжувалися сини і дочки, а назва Ясенів- Пільний збереглася аж понині.

Нема тут музеїв, театрів, кіно,

Шикарних вітрин, кольорових панно.

Та зорі, що в небі у світі найкращі,

А сонце світліше хіба-що у казці.

Тут люд працьовитий і щирий на слово.

Як дзвін кришталевий, звучить рідна мова.

Тут долі колиска й життя переспів,

Ти в серці моїм, рідний мій Ясенів!

с.Ясенів - Пільний

Записано від бабці

Книгиницької Ганни Василівни, 1943 р.н .

РОМАН МУЛЯРЧИК

Цієї легенди у Серафинцях ніхто ніколи не чув.А розповів її мені, поважного віку чоловік, Григор Кузняк із с. Добровляни Заліщицького району.

Так ось, із його слів мені стало відомо, що село Серафинці заснували колись визволені з татарського полону бранці. Це, мабуть, було в ті страшні часи татарського лихоліття 16—17 ст., коли набіги ординців на наші землі були звичним явищем. Під час одного такого набігу татарський загін повертався, обтяжений награбованим добром і бранцями, на схід. Втомлені татари зупинилися біля потока, щоб напоїти коней і перепочити. За татарами гнався загін козаків під командою сотника Серафима. Йому вдалося наздогнати їх. Козаки несподівано наскочили на ординців і визволили всіх бранців. Щасливі парубки, дівчата й підлітки дуже дякували своїм визволителям, а вже особливо сотникові Серафимові.

Козаки розпрощалися зі своїми визволеними братами й подалися на Січ. Бранці порадилися й вирішили не повертатися до своїх спалених і зруйноваих сіл. Очевидно, що їм було однаково, де розпочинати будівництво своїх домівок. їм припала до вподоби зелена долина з річкою. До всього, тут буйно росли верболози й верби, які тоді використовувалися для спорудження тогочасних осель. Бранці так і залишилися на тому місці. Молоді парубки познаходили собі пари й одружувалися. Спільно збудували хати. Кожний розводив своє господарство. Діти в них народжувалися здоровими й гарними, бо походили від гарних батьків. Село розросталося понад потоком.

З часом молода громада задумала дати селу назву. І назвали його на честь свого визволителя — козака Серафима — Серафимцями. Ось така, дещо романтична, легенда про назву села Серафинці.

Про високих та вродливих

За переказом Петра Боднара із Печорної Заліщицького району, пан, котрий заснував село, дав йому назву своєї дочки Серафини. 1 забажав він, щоб у цьому селі були високі й гарні люди. З цією метою він об'їхав всі свої помістя й вибрав високих і гарних парубків та дівчат, припровадив їх у Серафинці, доручив парохові подружити. Діти в них родилися високі й вродливі. А щоб рід ще й не зводився, пан заборонив одружуватися у чужих селах.. Одночасно не дозволяв виходити серафинецьким дівчатам заміж за сторонських парубків. У такий спосіб заповзятливий пан оберігав високоросле населення у селі, що належало його доньці Серафині.

У цьому переказі є доля правди. У Серафинцях ще в 20 — ЗО роках було дуже багато людей високого росту. Особливо це видно було у церкві. По обидва боки стояли один в одного високі чоловіки, а за ними жінки.Надто помітними були родини Курганевичів, Аліманів, Яшанів, Березовських, Шлемкевичів, Островських, Бучовських, Загаровських, Онуцьких, Бачинських, Білоголовків, Крижановських, Матійчиків. А одружуватися у чужому селі в ті часи й справді вважалося принизливим. Траплялося таке дуже рідко. Сторонських поселенців у селі називали «зайшлими». І було їх дуже мало — 5-6 чоловік. Зараз все змішалося й популяція високорослих особистостей звелася.

Саме так жартома прозивають городенківчани серафинецьких людей. Та не всі серафинчани сприймають цей жарт з почуттям гумору. А мешканці долішнього, Миколаївського, кута можуть навіть образитися. Вони ще з дитинства запам'ятали, що серафинецькі «турки» в основному проживають на околиці «Ґропи», що на південно-східній окраїні села. Звісно, що шановні міщани до таких тонкощів не вдаються, тому ми завжди готові їм пробачити, якщо ненароком назвуть серафинецького чоловіка турком, котрий мешкає на протилежному кінці села.

Жарт-жартом, але підстави вважати, що у Серафинцях проживають асимільовані потомки турків, є. Про це свідчать і прізвища турецького походження — Боюки, Алімани, Яшани, Буждигани... Останнє походить від турецького слова «буздиґан», що перекладається як залізна булава. Такою булавою відзначався офіцерський ранг у турецькій армії. І можна не сумніватися, що таке прізвище міг мати лише турок.

По-друге. Онуфрій Березовський, що був війтом у Серафинцях, розповідав своїм синам і внукам, що князь Потоцький поселив у Серафинцях групу турецьких полонених. Цілком можливо, що таке могло статися після перемоги князя Потоцького над турками у битві під Підгайцями 1698 року.

По-третє. Біля Серафинець проходив до 1774 року Австро-Турецький кордон, тож вірогідно, що в селі могли приживатися мігранти турецького походження. Та як би там не було, але вислів «серафинецькі турки» має певне історичне підґрунтя.

с. Серафинці

ЛЮДМИЛА ШЕНГЕРА

Їду до своєї далекої родички, яка вийшла заміж до Чортівця. Їду гостинцем з Городенки попри цукроварню, через уславлене родиною Шухевичів село Тишківці. Із вікон маршрутки любуюся миловидними Чортовецькими краєвидами. Ліворуч, ще не доїжджаючи до села ген-ген видніється ліс, за яким височіють скали Товтри, в підніжжі яких в’ється змійкою спокійна річечка Сага. Сусідка по лавці в автобусі, спостерігаючи за моїм захопленням цією красою, ніби екскурсовод, оповідає про сільські «принади», раз у раз піднімаючись і показуючи рукою славні місцини Чортівця.

- А ось там, за Товарами, та поза рікою, поближче до Острівця, є такий чудовий луг, подібного якому ніде не знайдеш. Маськом зветься. Там від ранньої весни і до пізньої осені всяке зело цвіте. Яких там тільки трав та квітів нема?! До Червоної книги занесені, - мовила моя попутниця, а потім добавила: «А хочеш, я поведу тебе нашими стежками і ти побачиш багато ще цікавого?». Я ствердно кивнула головою і ми домовились зустрітися пообіді в центрі села. Екскурсія моя справді виявилася цікавою. Та найбільшим захопленням моїм була зустріч із її бабусею, яка вповіла мені захоплюючу історію почуту колись від Степана Пушика, пов’язану із назвою села. Ця легенда мені так сподобалася, що я її записала в свій щоденник.

Недалеко від села є поле, Таборищем називається. Там колись стояв козацький табір: вози, худоба, коні. Козацьке військо мало свого отамана, який справно навчав молодих козаків битися, бо час від часу на ці землі нападали турки і тому треба було бути напоготові для відсічі ворога. Під час таких бойових підготовок-вченнях під разючим сонцем схрещувалися блискучі шаблі. Козаки не жаліли ні сил, ні енергії, хвацько бралися до зброї. Добрими козацькими чеснотами вважалася товариськість, взаємодопомога, відданість. Та серед відважного козацтва, як і в усі часи, були зрадники. Одного разу козакам хтось підкинув брехливу звістку, ніби турки віддалилися аж поза Буковину. Військо розслабилося: хтось пішов в пошуках здобичі, хтось – в ліс за хмизом, а інші розбрелися в різні боки для розвідки. В таборі залишилася горстка козаків на чолі з отаманом. Тим часом турки налетіли табуном на табір і розбили його.

Почувши про небезпеку, козацьке військо повернулось, але було пізно. Їхнього отамана було жорстоко порубано, та турецька орда все ще з вогняними палями лютувала в таборищі. Козаки з трьох сторін обійшли ворога, який в переляці чекав на допомогу від татар. Але татари все не появлялися. Даремно турки сподівалися на поміч, - вона так і поспіла.

Що ж помішало їм? Татари просто заблудилися посеред лісів та боліт. Десь вдалося їм зловити козака. Привели до хана і наказали провести стежками до козацького табору, навіть золота пообіцяли. Та козак був чесним, але хитрим і сказав: «Добре. Ступайте за мною». Йде козак наперед, за ним ворожа орда із ханом ступає шнурочком. Коли бачать татари, а тверда стежка закінчується. Кругом болото, пропасниця. Налякалися ординці, що помруть, - стали кричати, а хан наказав вбити хитрого козака. Тільки-но замахнувся татарин шаблею над головою козака, а той в багно стрибне і вирине, стрибне і вирине… Чорний, чорний став, як чорт. З переляку хан вигукнув: «О чудо! Це чорт весь!» Ординці потопились разом з кіньми, а бравий козак повернувся на сушу, де разом з іншими волелюбними козаками поселилися поміж болотами та лісом.

Згодом повисихали ті озера, залишилася на тому кривавому місці річка-потік, що шнурочком спливала у старечий Дністер, який несе і понині своїми сивими водами прадавню легенду про страшну битву та бравого козака.

І назвали нащадки село на потоці Чортовець, який так само періодично то зникав, то появлявся, як і той козак-спаситель – Чортівцем.

м. Городенка Записано від жительки

с.Чортовець Калин Марії

ВАСИЛЬ КАМІНЕЦЬКИЙ

Перед світанком на тривогу в одне кресо, забемкав церковний дзвін. Нічну тишу заповнили ре¬віння худоби, гавкіт і виття собак, кудкудахкання і ґелґотіння птиці. На¬страшені люди вибігали зі своїх осель, щоби дізнатися, що скоїлося такого страшного.

На східній частині села, там, де панський маєток, палахкотіла по¬жежа. Блиски великого вогню, які то спалахували, то пригасали, освіт¬лювали ціле село. Чоловіки, жінки, підлітки кинулися бігти туди, на горб— може, вдасться щось врятува¬ти?.. Було видно, що горять пан¬ський будинок, стайні, комора, обороги. Нагріте вогнем повітря аж обпікало обличчя людей. Гасити пожежу людей не допустили. Вже біля вербового плоту, яким був обгороджений панський маєток, ті, хто вже був там, по¬переджали тих, хто надбігав:

- Там Довбуш з дідичем бала¬кає. Сказано: нічого не гасити. Навіть іти туди опришки заказали...Так йому й треба! Крівцю нашу файно пити вміє! — каже котрийсь із чоловіків.

- Кажуть, що наш хтось привів Довбуша до пана! — пускає чутку поміж люди якась молодиця.

- А хто? - перепитують.

- Видно, син небіжки Бондарівни! Я сама бачила, як він біг до села, до свого брата. Таким здоровим став, як дуб! А за чересом повно пістолів ! - підтверджує інша молодиця.

— Кажуть, висипав перед братом на стіл купу злотих. «На! —каже -, корову купиш і біду з хати виженеш. Та й про мене, що я був на світі, не забудь!» - уточнює сусідка сина Бондарівни.

-- Бідні сироти!.. Тата і маму той «кнур» безсовісний зі світу зжив... Забрав їх маленькими прислужниками до покоїв, служити заставив собі то й ополячив, — співчуває дітям Бондарівни немолода жінка.

-- А старшому з них, Юзекові, сіножать горбату дав - гіршу, як іншим, бо не захотів гайдуком у нього бути. Пам'ятає, що гайдуки з татом і мамою зробили...

- Нелюд! - обізвався котрийсь із чоловіків.

- А я чула, що паню з маленькою дитиною сусідка в себе заховала від опришків.

- Пані добра... Вона в дідича також, як кріпачка. Знущається з неї. Всі знають, що він може навіть дівку перед шлюбом до себе в ліжко запровадити...

- Бондарівна не піддалася! — нагадує чорнява молодиця.

- Таких, як Бондарівна, мало є! — перечить їй інша.

- Пішла бідна зі світу, через гордість і чоловіка туди запровадила.

- Має за що Довбуш дідичеві дякувати, ой має! Не одна Бонда¬рівна від нього натерпілася, — співчувають жінки.

- А як то було? — випитує котрась із молодших жіночок.

- Як було? А так! Засватав кріпак, який був у пана фірманом (їздовим), доньку бондаря. Після заміжжя вона мимоволі стала крі¬пачкою. Жили вони в селі, а не в пана. Проживали тихо, мирно. Діти вже були... Але одного разу дідич проїжджав бричкою вуличкою, в якій вони жили, і помітив гарну молодичку. Наказав привести її до покоїв, у прислугу, щоб підлоги мила. Не дивився на те, що в неї троє маленьких діточок.

Підкорилася жінка, бо кріпак свого права на відмову панові не має. Пан почав чіплятися до неї, але вона не піддавалася. Та в якийсь день він так знавіснів, що забаг заволодіти Бондарівною силою. Молодиця вискочила з покоїв на подвір'я. Дідич побіг за нею... Це все побачив чоловік молодиці і кинувся із батогом до пана.

Бив-не бив, але жінку відря¬тував. Дідич придумав кару на цього «збуя» — п'ятдесят нагаїв. Гайдуки били водночас із двох боків і рахували за один удар. Після такої кари фірман прожив ще пару днів і помер.

А дідичеві не хотілося при¬миритися із тим, що якась кріпачка не хоче підкоритися його волі. Знову почав чіплятися до жінки. Вдовиця не витримала такої наруги над собою і плюнула дідичеві в обличчя. Той відступився. Довго думав, як покарати непокірну.

І надумав. Наказав вичесати на дергівці конопляні повісма. Так, щоб волокна стирчали, як голки у їжака. Строку дав одну ніч. А повісем було стільки, що за тиждень їх не вичешеш.

Чесала Бондарівна повісма цілу ніч. А вранці привели її із тими повісмами до дідича. Той зловісно всміхнувся і наказав прив'язати вдову до хвоста лошака. Гайдуки не дали їй навіть попрощатися із дітьми. Прив'язали. Ударили ло¬шака нагаєм. Лошак, переляканий незвичним тягарем, помчав у поле. Кудись туди, на Крикливське, в долини, що знаходяться між Ясеневом-Пільним, Серафинцями і Городенкою. Дикі зойки вдови було чути на всю округу.

Люди кажуть, що з тих долинів темними ночами довго було чути зойки і стогони, що то душа Бонда¬рівни плакала за долю своїх нещас¬них сиріток.

Від автора. Я не можу стверд¬жувати, що жінка із Ясенева - Пільного є тією Бондарівною, яку ос¬півують у піснях-легендах, але події такі в селі справді відбулися. Кажуть, що чоловік Бондарівни був із Бащуків. с. Ясенів – Пільний

На східній околиці Городенки (в сторону сіл Серафинці і Стрільче, куди, звиваючись «городенківським каньйоном», тече до ріки Дністер-потік Ямгорів) стоїть, не стільки замітна своїми розмірами, як відома своєю назвою, гора — Червона гора.

Про походження топоніму (назви місцевості) розказує легенда ось що: колись давно (з кінця 15 ст.) на Городенку, як і на все Покуття, часто нападали турки й татари. Ці татарські напади, зви¬чайно, ставались саме зі східної сторони: т. зв. «Чорним шляхом» на Україну йшла головна орда, розділяючись потім на невеликі, але ненажерливі загони. Переказ говорить, що одного разу на наше містечко напали одразу дві ватаги: одна від с. Семаківці, друга від с. Городниця («Лугом»). Скоро велика курява знялася (від татарських коней, що били копитами шлях) над Котиківкою. А ще раніше - високий стовп диму аж до неба. Це горіла спеціальна бочка з смолою, встановлена на підвищенні (319 м) «за могилами» в сторону с. Поточище – знак, що слід сподіватись нападу ворога.

Частина татар загналася аж на Монастирський кут, де старенький ігумен Данило залишився в маленькій церковці яку татари спалили, але старенького монаха залишили в спокою (запевне, що не надавався до ясиру-полону). Пограбувавши, що попало під руки, татари взяли невеликий ясир на Червоній і вернулись назад, звідки надійшли…Згорів тоді на нашому куті монастирець…Багато хат тоді не погоріло, бо татари поспіхом подались до переправу на Дністрі біля Семаковець. Повернулися люди з «криївок» ( городенківці ховались тоді, зокрема в урочищах «Голови», «Жолоби», під скалами над потоком коло монастирського цвинтаря) зі своїм дорібком і почали нове життя. Дехто оплакував своїх дітей, що їх забрали в ясир татари, але, казав прадід, що ясир козаки відбили від турків, і багато пограбованого добра віднайшли люди. Саме в часі того (або іншого подібного) татарського нападу на Городенку і сталась пам'ятна для нас битва в долині попід гору з вказаною назвою.

Городенківські захисники серед яких тоді, можливо, були й козаки, мали влаш-тувати на цій горі засідку на татарів. Немало тоді було січено шаблями, ко¬лено списами, а то й бито згори камінням бусурман, а ті все йшли та йшли на приступ, аж потім на дні яру від пролитої крові сам червоний став. Так татари тоді з своєю здобиччю й не пробились до Дністра вздовж потока, а мусіли вертати на Семаківці...

3 часу тієї кривавої битви і залишилась назва — «Червона гора».

Інший переказ (з 1886 р.) подає нам ще й слідуючі подробиці цієї події: «На краю городенківської Червоної гори була мала, похилена від старости хатина. В ній жила дуже старенька жінка, вдовиця по ковалеві. В одному куті кімнати, з одним віконцем до яру, стояли: стіл, лавка і стілець, а в другому — широке дерев'яне ліжко. На почорнілих стінах висіло кілька картин. Картини були дуже старі з позатираними кольорами, але їх зміст можна було ще розшифрувати. На найбільшій картині були розмальовані українські селяни над яром, озброєні піднесеними вгору сокирами і списами проти татар, котрі на малих конях наблизилися до річки. На другій картині були розмальовані горючим ясним полум'ям хати й стоги збіжжя або соломи…

У найбільшій пошані була завішена над ліжком чітка картина на котрій був вимальований бородатий коваль з молотом в руці, похилений над ковадлом, а біля нього на стільці молода усміхнена жінка:

- Це мій покійний чоловік самий нас вималю¬вав, — пояснювала сива худенька, мов дівчинка маленька, старенька жінка. І оповідала, що в тій хатинці проживали багато поколінь ковалів, а саме: її покійний чоловік, його батько, дід і прадід. Всі вони були ковалями й успішно обороняли цей яр перед татарами. Багато крови полилося тут. Мала річка на дні яру була колись більшою рі¬кою. Татари нападали частенько. Всі хати, господарські забудування і навіть поля горіли. Від гарячі й вогню висихала вода. Бу¬вало цілий яр горів по¬лум'ям горіючої по набережних ямах високої тра¬ви, кущів дерев і моху. Тому і цей яр прозвали «Ямгорів».

- На цій горі, – продовжувала свою розповідь старенька, – багато боїв звели українські селяни з татарвою, котра нападала щокілька років. Багато татар лягло тут але немало й наших.

Одного разу напали на нашу землю великі орди татарви, здобули село за рікою, а людей — одних вирізали, а інших взяли в неволю. Наші селяни з цього боку річки задумали втікати, але прадід мого чоловіка стримав їх. Усі взялися за роботу. Одні нагромаджували на самій горі каміння, розігрівали його до червоного, інші готовили кип'яток, а прадід день і ніч кував залізо на списи і ножі. Це вони так підготовлялися до зустрічі татарів. Татари переплили ріку на конях аж під беріг, але виїхати стрімким берегом на гору не могли. Тоді покотилося на них з гори важке розжарене каміння. Татарва заворушилася, гинули люди й коні, але живі таки видрапувалися на гору і тут також гинули. Лед¬ве татарин висунув голову понад насип, а наші селяни через шию його. Тисячі їх тут погинули, кров текла струмками, земля перемокала і ціпеніла нею. Зачервонілися вся гора. Від того часу цю гору так і називають «Червоною»,

— А тут, за горою, — показувала старенька сухою дрижачою рукою, — Серафинці — поселилися татарські бранці. Забули свою мову й віру, а українська земля стала їм батьківщиною.

СТЕПАН ПАВЧАК

Як заїздити в Городенку від північного, тернопілского, боку, то зараз післі Котикіукьи доводит сі перїздити через «Три мости». Це, властиво, такьий оден камінний міст над потоком Ямгорів.

Міст сей будовано зараз такьи тоди, як і костьол. Бо ж на будову траба було довозити велику кілкість стрілецкого (від поблизкого села Стрільче) білого каменю, саме з цего, північного, боку. А старий (відей ше дерев’єнний) місток такі вітримувау тягости тих усих фір, ладованнх каменем, а тєгнених тоди волами.Тим то ті мулярі, шо вібудували костьол, мусіли змурувати новий міст.

Повідают, шо при будові костьолу, окроме тих 'Трох мостів", та ше вібудували таку шрагу (риштовка така ). Цисє була зроблена з деревєнних дощок на такьих здоровенних кльоцах, шо неу мож було ни лиш самому вілізти, а й віїхати тими возами д'горі - мало ні до верьха костьолу, у міру того, як він шораз то вище будувау сі.Ідна така шраґа йшла до одної башти, а друга - до другої. Та ше, подібно, і трета була - з монкутского боку : неу сі достаулєла цегла з цегольні. Ала тота трета риштоука була меньча за ті дві перші, бо неу ни фіри їздили з каміннєм, ай хлопи, піддані пана Каньоуского доносили цеглу у міхах своїма плечьми.Ті відроблєли на будові панщину, а, властиво, примусові роботи, а шо зосібна тєжко було тим носільникам цегли двигонити ті міхи, то їх називано «сила-горя», бо багато мали перетерпіти від непосильної праци...

Шо ше сі тичит тих Трох мостіу, де коло них і каплицу поставлено (знищена за Хрущова в 1960-тих, аж тепер, за України, відновлено з освяченням 21 червня 1992р.), то послідна їх направа була за Польщі у роках трицєтих, коли бригада мулєріу під орудоу майстра Теофілє Лауришка їх капітально поправила. А перед тим бо віпали у Городеици сильні дощі , і їх було підмило. А зарядила ту направу міска гміна, котра і кошти уфундувала.

Через тоті дощі буу фист підмитий і міст коло двору (на котикіуско-чернєтинскі дорозі), коли то і прорвало двірскьий ( "шпірт-заводскьий") стау .Тотой міст (єго називали "Бро'вар", залежно, від поблизької броварні, потім переробленої на шпіртоуню) уже ни такьий моцний, бо стоїт на дубових слупах ( їх виділи у часі ремонту - уже за Есесериї - робітникьи, шо то єго такіж напраулєли).

Між тими мостами "Бровар" і 'Трома мостами" буу млин (водяний) нижче "Трох мостіу"- "Крупника", а аж на "Червоній"- млин старого "Хамця" ("західняка", переселеного у Городенку).А ше буу міскьий електричний млин "Електроун", з котрої місто та Монастирскьий кут брали електоенергію. Фільварковий (Родникіускьий) кут ж "брау світло" з фабрики (цукроуні), з інших важних будоу Городенкьи тутка, окрім уже згадуваного католицкого костьолу та ше двох уніяцкьих церков, ше згадаємо жидіуску синагогу ( збудовану дес напочєтку двацетого віку) побіля ринку, де за совєтіу розмістили спортову школу.

А від чєсу споруди колійової (залізничної) дороги д'Тороденци (єї, властиво відгалудженнє від основної галицкої колії допроваджено до міста 1895р.) мурувала їх специяльна (спроваджена, подібно, аж з Тиролю ) бригада муляріу.

З тих же аустрийскьнх чєсіу походе і декілька инших важніших будоу містечка Цисе : школа рільнича ( на Фільварковому куті, де за СССР'у була райсільгоспхімія, а передше якийсь інтернат для повоєнних дітлахів; тама укінци сорокових угніздила сі була якас кримінальна банда- «чорна кошка» узорована на якіс модні нагоди столичні кримінальній мафиї; знова, на почетку пйедесєтих, коли то Хрущоу скритикувау Сталіна, тоті інтернатоуці, кажут, аш лєгали під трактора, котрий мау повалити бюсто того світового вождє пролєтарияту.).Так за них повідают ...

м. Городенка

Записано від Вінтоника Нестора

покутським говором

Ото як будувало сі вірменский костьол, то шос мулярам вікривила сі їдна стіна. Ци якіс майстри-партачі були, ци при мулєрци пйон (висок) не так показав? Доста того, що стіну скривило. Тоди обер (старший) -майстер, котрий за усев будовов надзирав, таки змикитив. Шоби не розбирати ту лєцту стіну — кому сі хоче якус роботу перероблєти!? — то розказав ї підпирати своїма плечьми усім будівничим. Зачєли в'ни (і мулярі, і ті, що на підносі, і челєдники, і майстри усі, і сам старший майстер прибіг помагати) повертати ту стіну, шоби, значит, вона сі цофнула (вернула) цурік (взад). Аж їм піт очи заливає! Нарешті ті робітники сі питают свого обер-майстра:

- Таки доки-смо маєм ту стіну рівнати?

- А во: дивіт сі, де лежит моя блюзка!

А він ше перед тим, як прибічи помагати, то був зазначив місце тим, що кинув там свою блюзу. А тут зайшов такий притрафунок: ци хто із сторонсь¬ких, ци з місцевих (а мо', хто із самих будівничих, шоби сі позбиткувати?) узєв та крадька переніс ту блюзку трохи далі. Так шо, замість вірівнати, стіна сі знова вікривила...

Але старший майстер, той шо фист метикуватий був, не дуже тим сі переймив. Шоби знова не рунтати стіну, він зарядив (наказав) примуру¬вати до неї бічну підпорну (контрфорс), шоби в'на її' рівночасно і підтримувала, і сховала кривість...

Так тоту підпорку на вірменскім костьолі і ниньки видко.

Записано від Д. Томин покутським говором

Хто лиш не буу у Городєнці, то всяк, напевно, видіу диуної краси римо-католицкьий костьол у місті. Але не каждий знає про історію його будови.

Ото фундувау кошти на його будову пан Каньоускьий. Він же і запросиу двох гнаних майстріу будіуничих, котрі були дес аж з-за кордону. Цисо були батько і син, значит, майстри, а ше вони мали з собоу багато підмайстріу і всілякьих чєлєдникіу. А наші, такьи городенскі і з поблизкьих сіл, хлопи мали звозити їм своїми возами камінь, дерево і инші бу¬дівельні матеріяли. Подіб¬но, сама будова тєгла сі не оден рік, а багато.

Ото, нарешті, вібудували той костьол. І такьий вій файний удау сі, шо чисте цудо: хоть людскьими руками робле¬ний, але, запеуно, не обі¬йшло сі там без Божого благословення (а такьи так, бо городенскьий костьол буу серед числа тих пер¬ших сімох, що пан Каньоускьий у свою покуту мау вібудувати). Але не обійшло сі там і без чогос другого. Бо як уже мали тоті май¬стри кінчєти роботу, то Потоцкьий підготувау таку заплату за їх роботу: Узев він та казау своїм слугам розібрати гет до решти то риштованнє, що служило майстрам для будови. Зна¬чит, шоби ті не могли ніяк на діл злізти. (Не так шко¬да було йому грошей їм заплатити, бо пан Каньоуський дуже багатий буу, як він не хотіу, шоби вони лишили сі живі і могли ще комус вібудувати таку файну споруду). А ше так буу крикнуу з долини до тих д'горі:

- Виджу, шо ви фиест упрауні майстри, раз змогли'сте цису будову скінчити. А як ви такі умілі, то запеуно си змайструєте і такі крила, шоби ними мож було на землю злетіти?!...

Шо було тим майстрам тоди робити, як пан Каньоускьий таке забаг? Нема нато ради — мусє си крила робити. Ото робив по фор¬мі такі, як і у птахіу, а такі великі, шоби до своїх рук приточити. На них в'ни і мали злетіти, як не догори, то хоть удолину. Добре шо хоть лишилосі їм якого-такого матеріялу від будо¬ви: дерева полотна чи там ше чого. А шо вони оба були майстри упрауні, то небавом і крила си зробили. Тоди помагав оден другому привйїзати тодті кри¬ла до рукіу. Нарешті, усьо готове — зараз в'ни будут злітати. А здолини диулєсі на то їх приготованнє і сам пан Каньоускьий, і усі його пани і підпанкьи і їхні слуги та хлопи з міста і сіл. Злетє чи не злетє?

Ото розбігли сі ті там нагорі: старий майстер злетіу з одної башти, а мо¬лодий (його син) — з дру¬гої. І оба полетіли, але, повідают шо батько зробиуси кращі крила (а мо' у сина борше рукьи за¬боліли?), бо перший залетіу аш на подільскьий бік через Ністер і там благополучно приземлиу сі, а другий, буцім, упау зараз же за Городенкоу на котикіускім поли і розбиусі на смерть.

Записано від Павчак Г.П.

покутським говором

Один хлопець з Городенки та вподобав собі дівчину з с. Ясенів Пільний. Хлопець був гарний, дівчина також файна, то вони собі й лю¬бились, і невдовзі, діло мало-помалу йшло до женячки. Та на заваді стали старі батьки того хлопця: «Ци тобі мало міскьих дівчєт, шо ти сі хочеш женити на селі'? Найди си тутка, а тоту озми та лиши — най її хоть нечиста сила бере!.." Отак старі відговорювали та ще, як бачимо, закляли. А ото що з тої клятьби та й витворилося.

Та той хлопець не покинув своєї дівчини, продовжував ходити до неї, хоч і на село. Врешт, хоч не хоч, мусили ті його родичі погодитись на весілля. Ото одного дня роблять їм весілля — як у місті, так і на селі.

А вечером приходять до молодої на село, як звичай велить (а колись у перший день весілля обоє молодих — "кнєзь" і "кнєгиня" — сиділи в гостях у молодої), "буяри" (бояри). Прийшли, щоби, значить, помогти молодому забрати його наречену додому. Прийш¬ли пішки, оскільки, раз, село Ясенів недалеко від Городенки, а, друге, молода була з бідної сім'ї, то й великого посагу (приданого) не мала.

Але якраз у той час (коло два¬надцятої години ночі), як прийшли ті "буяри", — а їх, теж за тим же ве¬сільним звичаєм, перепинила на воротах ясенівська "варта", щоби, значиться, ті уфундували їм "перепій", — зараз таки тоді появились на тім весіллі і якісь такі великі сани "залубниці", запряжені одним здоровенним "огєром" (жеребцем) геть чорної масті. (А то була зима). То всі тоді гадали, що то родичі молодого, котрі були більш заможні й прислали той екіпаж за молодими. Та довго не думали, чому на тих санях нема візника (а мо', той загуляв коло якої ясенівської молодиці?), а родичі молодої почали готувати їх для моло¬дих та класти сяке-таке придане. Те придане не було бозна яке велике (який один-другий клунок з "веренєми"-веретами чи "пішвами") по вище-названій причині незаможності моло¬дої (зате ж красу вона дійсно мала таку, що не одна і багата могла їй в тій позавидувати).

Та ще не завершили їх зготувати і те скласти, не вспів і молодий "кнєзь" сам сісти, а лише сіла молода "кнє¬гиня, як той чорний кінь "не озме у застіч" (рушить з місця). Ледве молода вспіла вискочити з тих саней; хоч і довелось випасти в сніг... Ще весільні, котрі зразу не догадались, що воно і до чого, жартували: "Адіт, тотой оґєр хтів вкрасти молоду, але, кнєгинє білш любит свого молодого!" Щоправда, той кінь враз з саньми, зараз таки, рвучко виїхавши з обійстя, на вулицю, там же і став. Але молодий, котрому та кінська витівка явно не сподобалася, підбіг; вихопив батіг (був застромлений коло місця "сидзення"- сидіння візника) та як вперіщить того коня: "Ану, щезай гет, нечиста сило! Як-єс приїхала, так і від їжджєй сама гет!" ТОЙ чорний кінь якось так голосно і пронизливо, аж лячно стало, заржав, та фуркнув на молодого, ледь його не зачепивши при своїй швидкій їзді, аж тому довелося відскочити в сніг набік, і так же несподівано, як зненацька появився на тім весіллі, так геть і щез в темені ночі...

Тоді "буяри" почали вспокоювати молодого, котрому та спроба "вікраденнє кнєгині" явно не сподобалась, що, предці, до Городенки лише яких два кілометри, то зайдуть додому і пішки. Також і "музики", котрі опріч мо¬лодого, старости, свашок і тих боярів — теж були наймлені з містечка, підтримали дух, бо сказали, що будуть вертати разом в ескорті молодого і дорогою всім грати. Невдовзі вся група "весільних" вийшла на вулицю. Нею, розпашілих від весільного їства і пиття городенських "шандриків" (міщан) аж до межі села проводжали і декілька не менш розгарячілих ясенівських "йоників", що впереміш з наявними в таких випадках чис¬ленними жартами не забували й нагадувати і ще одно. Яку то, мовляв, вони "файну дівку" забирають з їхнього села та ще за такий малий "вікуп". На межі довго прощалися і обнімалися, казали не забувати один другого, приходити в гості і т.д., і т.п. (а особливо довго прощався один городенський, чоловяга явно веселої вдачі, котрий, видно, на брамі за «перепоєм" трохи собі "забагато наддав", але про нього мова ще буде)...

Напочатку, справді, усім тим "весільним" весело було іти: ніч була зоряно-ясна, мороз стояв невеликий, місяць з неба світив, а відстань, дійсно, невелика. А що музиканти не переставали грати, то напочатку ще й співалось всяких недоспіваних на весіллі пісень, серед яких (по причині обмеженості публічності) переважали жартівливі, аж до відверто соро¬міцького характеру. В останньому, знову ж, особливо відзначався зга¬даний уже веселун, без подібного до якого, зрешта, не обходиться жодне весілля.

Але небавом "нечиста сила" (а без неї, як уже, напевно, догадався наш Шановний Читач, наша легенда не обходиться) знову нагадала за себе. Найперше, настало погіршення погоди: ясен - місяць заступили темні хмари, десь пощезали усі зорі, та ще, на домір злого, почав падати густий лапатий сніг. Далі зробилась сніжна "ґанц фуфела" (зовсім хурделиця) — уже й не видко, куда йти?

Сніг валив так густо, що геть замів дорогу, що провадить з Ясенова до Городенки повз нинішну "штрику" (залізничний перегін), котрої натоді ще не було, отже, й не можна було "тримати сі кєрунку" (мати чіткий орієнтир). То йдучих взяв "білий блуд" (збились зі шляху): замість Городенки, потрапили, за першим разом, до Глушкова, а за другим — аж у Серафинці. І не щоби в якому з тих поблизь¬ких сіл де в яких добрих людей перебути ту хурделицю до ранку — ні, знову рушили в заметене поле, дуже бо вже "фист" (сильно) хотілося молодим заночувати вдома на зго¬тованій шлюбній постелі в білих пе¬ринах. Також й усі супутники ще добре чулись, надто жартівникові було "море по коліна"...

Отож, за третим разом те весілля "збило круг": Ясенів — Глушків — Серафинці — "Жолоби". А так вже всі були помучені (добрячий помалу мороз робив своє), що трохи зупи-нились відпочити. Тоді-то, повідають, донеслося до них знову іржання того чорного коня (а дехто, подібно, й бачив "оґєра" за тим, другим, разом), котрий, якби, й собі теж здаля супроводжував те весілля.

Але весільний староста (він же командує на весіллі ) не дозволив довго відпочивати — на такім морозі легко можна було й замерзнути, — а підганяв усіх рушати далі. Молодий взяв на руки свою молоду, а "буяри" підтримували його з обох боків. Так всі й рушили далі. Та недовго йшли, бо дуже вже були перемучені — знову зупинились пепепочити. Але за цим разом дехто вже й сідав, а дехто аж падав у сніг від перевтоми. Присів і "пан староста", бо й він, старший вже чоловік, геть вибився із сил. Потім, як всі присіли в сніг, їм зро¬билось трохи легше, а далі й тепліше (але це лиш так здається людині, коли вона замерзає, що стає тепло). Так тепло, що незабаром всіх потягло на сон (лиш один наш веселун, котрому, звичайно, теж хотілось відпочити, але, запевно, перед сном хотілось і... ще випити, — ніяк не хотів сідати, а пробував іти далі).

То, повідають (якраз той жартівник і оповідав це потім), молода "кнєгинє", котра присіла відпочити на коліна до свого молодого "кнєзє", обома руками обійнявши його, ще дорікнула тому:" Нашо ти відогнав того оґєра? Уже би-смо були доїхали домів та спо¬чивали в перинах".

Потім, буцім, той чорний кінь з'явився перед молодими востаннє, в третий раз, але вже без саней, а осідланий в дороге срібне сідло (а мо', так лиш приснився їм був?). Та моло¬дий востаннє ще хитнув рукою, якби відганяв яке марево : "Гет, щезни, нечиста сило", а молода, що вже засинала, лише міцніше обійняла за шию свого судженого. Так обоє разом і замерзли, а з ними позамерзали всі: "буяри" і "дружби", і "свашки", і "пан староста", і всі, що були тоді з ними... Не замерз лиш той, один п'яненький неборак: він бо, щоб теж і собі заснути, то мусів випити ще хоч "кєлішок", тож, хоч як це й не трудно було, тої ж ночі таки доблукався д' Городенці, десь роздобув ще одну свою "порційку", далі ледве допався до своєї хати та так (і таке буває) просто на порозі й захріп.

А те "замерзле весілля" найшли аж через яких пару днів — сніг так був їх усіх сильно замів, що шукачі (а шукали і Городенка, і Ясенів) найшли замерз¬лих, аж як ті трохи відтанули та показались з-під снігу. З вижившого бо п'янички мало було користі, раз, що сам був "фіфак" (витівник), друге, все плів про якогось там" чорного оґєра", а то й самого "нечистого"; один лиш автор вислухав був його, але вже через багато років опісля, та й — лиш не знає, чи добре зробив — записав оце все на папір. А віднайдені, але замерзлі, кажуть, так виглядали, гей би були живі, а особливо "кнєгинє" зі своїм "кнєзем". А ще, повідають, деколи взимку морозяної ночі, як дує "фист фуфела", то крізь пориви завірюхи (зі сторони "Жолобів") можна дослухати і якусь гей би музику — то, буцім, грає те «замерзле весілля»...

м. Городенка

РОМАН СМЕРЕЧАНСЬКИЙ

ВОЛОДИМИР НИКИФОРУК

У садах сховалося село -

Наймиліша серцю Чернелиця.

Чи зима, чи весняне тепло,

Я завжди спішу вклониться

Цій легенді - зорепаду сліз,

Що вмурована у стінах замку…

Її лелека на крилі приніс

Й залишив з передвіку й до останку.

В дорозі, що веде в село,

По якій щодня іду до школи -

Скільки вже людей по ній пройшло,

Що до нас не вернуться ніколи...

І, немовби в сиву давнину,

Чорторийський на коні в’їжджає.

І з віків струсивши пелену

Та далека правда оживає.

Х. Власійчук

На північний захід (22км) від районного центру Городенка, розташоване селище Чернелиця. "Чернелиця, - містечко в повіті Городенківськім. На правому березі Дністра, на півмилі від цієї ріки, над потоком лежить занедбаний замок, який у загальних штрихах в цілому зберігся..." Так розпочинає свій опис Чернелицької твердині історик - краєзнавець О.Чоловський.

І справді, цей замок на протязі багатьох століть навіює на жителів Чернелиці страх і гордість, таємниці і загадки, які, можливо, і до сьогоднішнього дня залишаються нерозгаданими.

Замок розташований у східній частині селища, на леткому скелястому піднесенні, доступному тільки зі сходу. Він являє собою зразок фортець, які будувалися на Русі, з однією тільки відмінністю, шо там вони споруджувалися із землі та дерева, а тут дерево і землю замінило біле і червоне каміння, привезене з Дністра і відшліфоване вмілими руками чернелицьких майстрів.

Збудований цей замок був за наказом Михайла Чорторийського, якому належала ця територія. Мав він вигляд феодального замку ХVІІ століття. Будувався замок дуже повільно, роботу виконували вручну. Зате вигляд його був вражаючим. Височезні шестиметрові стіни, товщиною 2,5м, чотири бастіони, гострими кутами висунені далеко за межі стін, чотирикутна башта, що суворо здіймалася над в'їздною брамою- справляли могутнє враження. Фасад в'їздної брами з зовнішньої сторони оздоблював великий герб «Роgоп», вирізьблений з каменю, а з внутрішньої сторони до сьогодні добре зберігся герб «Ріlаwа» з літерами Е.S.Х.С. W.В., що означають: Єфросинія Станіславіцька, княгиня Чорторийська, воєводиця Брацлавська (друга жінка князя Михайла Чорторийського).

У війнах турецьких замок два рази був здобутий і зруйнований (1672 і 1676р.р.). В часи молдавських походів Яна III в роках 1685-1691 відігравав важливу роль, бо служив місцем зберігання провіанту і фуражу. Сам король Собеський в ньому кілька разів замешкував.

Не обминула замку і усна народна творчість. Бо, чим старіші стіни, тим неймовірнішими легендами і переказами обростають вони. Одна розповідає про те, як король Ян Собеський під час війни з волохами і турками спорудив у своєму замку підземні ходи на випадок облоги і втечі: один - до Дністра, а другий - до костелу в Городенці. Підземний хід тут справді існував, тільки пролягав він не до Городенки, а до костелу в Чернелиці і проходив під сучасною головною вулицею селища.

Друга - про те, як княгиня Єфросинія, обдурена пахолками, які підробили листи її чоловіка, розтратила багатство Чорторийських, будуючи в час їх відсутності та без їхньої згоди костели і церкви в окрузі, через що, дізнавшись правду, кинулась з вежі замку.

Третю легенду — про кохання княгині, переказують ось уже кілька століть жителі селища Чернелиця.

Красну та славну жінку мав володар замку Михайло Чорторийський. З лиця Єфросинія була красунею чорнолицею (смуглявою). Не один панок заглядався на її гнучкий стан, милувався лебединими рухами. Бачив усе те чоловік, але виду не подавав.

Одного вечора наказав князь Чорторийський готувати до виїзду коней. Світ-рання він вирушав на війну під Відень, а Єфросинія залишалась самотньою сидіти вдома.

Злітали дні. Життя в замку пливло тихо, спокійно. Нудно було княгині одній в просторих палатах, і вона вирішила щодня робити прогулянки на коні. Щоб її ніхто на впізнав, переодягалася в просте сільське вбрання і виїжджала в поле, ближче до Дністра - ріки.

Красуня - княгиня могла годинами пролежувати серед високої отави і дивитися в глибоку синь, по якій пропливали хмаринки. Кінь пасся оддалік, але Єфросинії вистачало легко сплеснути у долоні, як він з'являвся біля неї.

Стояла літня спека. Єфросинія хотіла вже вертатися до замку, але, побачивши вершника, що скакав назустріч їй, вирішила почекати.

- Доброго дня тобі, красуне!

Вона повільно звела великі карі очі. Проти неї на коні сидів вродливий сільський хлопець. На його вишитій сорочці пломеніли калинові китиці, зелен - лист барвінку.

- І тобі доброго, - посміхнувшись, відповіла.

- Додому? - спитав тихо.

- Так.

- А то далеко?

- Та й не близько, - гордо відповіла пані.

- Заки дойдеш, то чисто спечешся. Може води?.. Ось тут неподалік є джерело...

Досхочу напившись холодної джерельної води, Єфросинія скочила на коня. Гнідий рушив. Услід - юнак.

Порівнялися. Незчулася княгиня, як опинилася на колінах у юнака лице її запломеніло жаром, і вона заллялася дзвінким сміхом. Той сміх чимдуж наростав, шаленів, заледве стримала себе.

- Пусти...

Відчувши на своїй спині княгиню, кінь пішов жвавіше. Доїхали до з місця, де зустрілися. Зиркнула на юнака. Вираз його обличчя був невимовно благальним і сині очі - зірниці ніби мали щось казати.

Її силует зник у видолинку. Надходив вечір. У повітрі чулися духмяні солоди, а сонце, ніби вогняна білка, перестрибуючи з хмари на хмару, мчало до обрію...

Через день вони знову зустрілися. Потім ще й ще. Так і сплелася любов, а ці до ранку блукали луками, сп'янілі від кохання.

Про любов княгині довідалися в замку.. Недобра слава пішла про Єфросинію. Дійшло й до князя, та не зважала на те, продовжувала зустрічатися з тим, хто полонив її душу.

Швидким алюром до замку вершник примчав. Його кінь був увесь в піні, важко дихав.

- Князь їде... - ніби сурми стрепенулися голосні. В скронях у Єфросинії натужно загули, забамкали дзвони. Вона не знаходила собі місця в замку. А коли далеко на дорозі з'явилася князева карета, вона з найвищої стіни стрімголов кинулася донизу, щоби не бути більше з нелюбом.

Князь з управителем замку підняли напівмертву княгиню і потаємним ходом понесли у льох. Незабаром туди ж гайдуками був приведений Йосько-пічник, трохи несповна розуму дядько, але непоганий майстер. В одне з відгалужень льоху занесли княгиню і Чорторийський наказав Йоськові замурувати цей хід. Тремтячими руками той почав закладати хід приготовленим камінням. Біля непритомної княгині на землі стояли запалена свічка в простому мідному підсвічнику, окраєць хліба і глиняний кухлик з водою. За роботою муляра уважно стежили князь і управитель.

Коли Йосько закінчив роботу і почав збирати інструменти, управитель впритул застрелив пічника.

- Гей, ви, там! - підкликав слуг.

- Викопайте он там яму. Треба засипати це падло, щоб не смерділо.

Гайдуки слухняно взяли лопати й почали копати яму. Коли яма досягла достатньої глибини, пролунали два постріли і обидва гайдуки звалилися біля викопаної ними ями.

- Щоб і сліду не лишилося, - наказав Чорторийський і, повернувшись, рушив геть з льоху. А управитель, скинувши тіла в яму, почав закидати їх землею, старанно утрамбовуючи і зарівнюючи. Так зникли останні свідки злочину князя Чорторийського.

Наступного дня князь виїхав до Варшави, наказавши перед від'їздом викарбувати ініціали княгині над головною брамою.

Відтоді цю місцевість на честь смаглявої чорнявки — княгині, улюблениці простих людей, стали називати Чорнолицею.

Через деякий час після цих подій між людьми пішла чутка, що по ночах у замку з'являється жінка, одягнена в усе біле. Челядь шепотіла між собою, що це привид княгині Чорторийської, слуги навіть відмовлялися заходити в покої, де бродить привид.

Минули століття. На руїнах, колись грізного замку, діти граються у хованки. Сюди заходять жителі селища і гості, щоб ще раз доторкнутися до живих сторінок історії. Але вночі ніхто не зайде сюди за жодні скарби. Тут бродить, переконані всі, і сьогодні привид нещасної княгині Єфросинії Чорторийської.

На даний час замок в Чернелиці знаходиться в дуже зруйнованому вигляді. Залишилась центральна башта, арка, отвори для ручної зброї, деякі віконні і дверні отвори, майстерно викладені з каменю. Стоять і тепер височенні мури замку, ніби кидаючи виклик вітрам, дощам і сніговіям, які і розсікаються об їхні стіни.

На території замку лежить багато кам'яних плит з надписами на польській мові.

Зберігся і вхід у підземні лабіринти замку, але сам підземний хід повністю завалений. Немає сьогодні і глибокого рову довкола замку. На його місці тільки глуха вуличка, яка називається Підзамче.

Але, як і в ті далекі часи, веде до замку широка вулиця, хоча не викладена червоним каменем, а асфальтована. І кожен, хто приїжджає в селище, обов'язково попаде до замку, бо саме тут закінчується центральна вулиця - вулиця Незалежності, на якій сьогодні розміщена нова школа, нова лікарня, новий дитячий садок, пошта, поліклініка і старий - престарий замок. Ця вулиця ніби поєднує сучасне і минуле Чернелиці.

Живе моє село своїм життям, І кожен з нас окрему долю пише,

Стару вербу з не зрубаним гіллям,

Як шість віків назад вітри колишуть.

Х. Власійчук

За книгою

«Старожитності Городенківщини»

м. Городенка

РОМАН СМЕРЕЧАНСЬКИЙ

ВОЛОДИМИР НИКИФОРУК

Замкові вежі, фортечні мури, кам’яні твердині. Небагато їх гордих у своїй самотності, залишилось на землі придністровській. Довго дідо – час розписував старе каміння лише йому відомими знаками.

Порозписував, та й стирає сам - то дрібними осінніми дощами, то гострими січневими морозами.

Ця розповідь про Раковецький замок – твердиню, зведену мозолистими руками предків, які були незмінними вартовими цього квітучого придністровського краю.

…Було це за часів правління короля Яна. Оточили замок татари і розташувались табором на пануючій над замком горі. Бенєвський вперто боронився з шляхтою і селянами з околиць замку і відбив декілька настирливих татарських штурмів, але врешті - решт, коли почало не вистачати продуктів, дав зрозуміти оточеним, що він охоплений сумнівами в доцільності подальшої оборони і вже хоче здатися на милість татарську. Та раптом один із захисників, ім’я якого не збереглося, присвятивши себе загальній справі, спустився вночі із стрімкої скали, переплив щасливо на протилежний берег Дністра і, діставшись до Чернелиці, повідомив гарнізон про швидку здачу замку в зв’язку з відсутністю харчів, а також про те, що на п’яних татар можна легко вночі напасти і розбити їх, тим більше, що замок охороняє тільки сторожа, а зі сторони Чортовецької дороги осадники не звикли ставити ніякої охорони. На другий день, з настанням ночі, військо мовчки переправилось за Дністер і несподівано вдарило на сплячих бусурманів в той момент, коли Бенєвський здійснив вилазку із замку. Цілу ніч йшов жорстокий бій. Ясири, надто впевнені в собі, стали жертвою переможців, існуючі до цього часу могили поблизу замку переконують у великій поразці татар. Ось так тоді самопожертва одного врятувала життя, славу і майно обложених.

Легенди не залишаються самостійними, а надихають людей творчих своїм втаємниченням. Так і з Раковецьким замком. Не оминуло його ні прискіпливе вічко фотоапарата, ні всюдисуще око художника. До нього вкотре повертаються вони в своїй творчості. І повертатимуться. Якщо не дамо загинути замкові…

м.Городенка

ЯРОСЛАВ ЛЕВКУН

Жив собі чоловік із жінкою, мали гарного сина, добру і багату господарку. Хлопець був високий на зріст, гарний, дівчата юрбою бігали за ним. Кожна мріяла вийти заміж за нього. Одного недільного дня, він попросив батька, щоб той дав йому перстня дорогого – реліквію їхнього родоводу, щоб показати дівчатам, з якими веселився разом з парубками на березі ріки.

Батько боявся давати цінну річ, але мати попросила, щоб той дав. Взявши перстня, він пішов до гурту молоді. Всі із захопленням розглядали річ. А потім вирішили трохи покупатися у річці. Плавали, хлюпались водою, веселилися. А коли настало надвечір’я, батько кличе сина додому, щоб повернув перстня. Той поглянув на руку, а перстня немає.

- Де перстень? – батько простягнув руку.

Син відповідає:

- Я довго плавав і по дні стер перстня.

Ось так і річка дістала назву Дністер.

Записано з уст Марії Бордейчук, с. Незвисько

ГАФІЯ БОРЕЙКО

Серед красивого розмаю покутського краю розкинулось моє маленьке село з чудовою назвою – Лука. Щодо походження назви існує легенда-переказ:

Одного разу заблудився у темному дрімучому лісі молодий і дужий козак Лука.

Довго ходив славний козак лісом, але кінця краю йому не було.

Прислухався. І почув Лука шум річки, відчув її прохолоду. І пішов навпроти вітру аж до берегів Дністра.

Заворожений дивовижною красою, довго стояв на квітучому пагорбі. Береги були вкриті лугами, гарними, зеленими і пахучими.

Упав хлопець на землю, вдихав запах трав… А потім напився цілющої дністровської води і сказав: «Отут і жити буду» .

І поселився тут Лука. Життя йому давали ліс, вода, родючі луки.

Змайстрував човна, і став Лука рибалити. Придивився, що Дністер, коло цього місця, де він поселився, робить вигин у формі лука, - і подумав козак: «Береги Дністра – розкішні луки. Дністер вигнувся тут у вигляді лука, і я, першопоселенець Лука, то хай називається це місце моїм іменем».

Пройшли роки. Поселилися тут інші люди. І виникло село. І назвали його – Лука.

За народними переказами

с. Лука

Упорядники матеріалу працівники Городенківськаої центральної районної бібліотеки ім. Леся Мартовича ,відділу краєзнавства та народознавства :

М.Підлеснюк, директор Городенківської ЦБС М. Сорока, завідувачка відділом краєзнавства та народознавства Надія Калинчук, Ірина Заячківська, Світлана Григорів, Г. Теремко

Замкові вежі, фортечні мури, кам'яні твердині. Небагато їх, гордих у своїй самотності, залишилось на землі придністровській. Довго дідо-час розписував старе каміння лише йому відомими знаками. Порозписував, та й стирає сам — то дрібними осінніми дощами, то пекучими сонячними променями, то гострими січневими морозами.

Інколи каміння розмовляє з вітром, який. полегшуючи його старечу долю, зализує йому рани, нанесені в лютих і жорстоких січах нападниками, та свіжі, теперішні, людськими руками завдані, що розтягують пощерблені мечами та стрілами кам'яні манускрипти на підмурки огорож та хлівів.

Наша розповідь про замки Городенківщини — твердині, зведені мозолистими руками предків, які були незмінними вартовими цього квітучого придністровського краю з давньою поетичною назвою — Покуття.

На правому скелястому березі Дністра здіймаються руїни Раковецького замку, які надають цій місцевості особливої чарівності, бо подібні вони на орлине гніздо, з якого пантрують спокій людських осель, притулених до поважної ріки, волелюбні птахи. І не дивно, що опис замку, зроблений півтора століття тому, має досить романтичний характер: "...Скала, на котрій підносяться його руїни, складається з величезних брил, порослих плющем і мохом. Із розщелини всередині її виривається дзвінке джерело і водопадом стікає до чистих вод гомінливого Дністра. Над замком височіє крута гора, а далі скали, вкриті лісом. В долині видно чудесне село Раковець... Поміж замком і селом є другий, більший водопад, вигляд якого чарує і захоплює погляд".

Від пам'ятки до теперішнього часу збереглася башта в східному її куті і залишки стін із західного і північного боків. Найвичерпніше подає історію замку дослідник старовини О. Чоловський: "...Раковець, село в Городенківському повіті над правим берегом ріки Дністер. Замок, колись фортеця, в руїнах, рештки яких добре видно, лежить у південній стороні села над скелястим берегом ріки Дністер коло підніжжя гори, яка домінує над ним і цим послаблювала його оборону. В плані замок являє собою нерегулярний чотирикутник на поверх високий, побудований з ломаного каменю. Зі сходу і півночі оборонні мури уціліли відносно краще від інших; зовнішні і зсередини значно пошкоджені і розібрані. В середині східної сторони підноситься шестибічна, на чотири поверхи винесена вежа стражнича, яка була впорядкована для стрільби. В'їзна брама зі слідами розвідного моста. Над брамою знадвору є мармурова таблиця з написом, над нею невелике заглиблення, де, правдоподібно, був герб або ікона. Мури до двох метрів товщиною. Житлові приміщення примикали до західної, південної і частково до північної стін, в них ззовні, на першому поверсі були вікна. Зсередини стіни помешкань дуже пошкоджені, тільки два великі комини збереглися в цілості. В дитинці містилися стайні і природне джерело води, а у північно-західному розі була каплиця, з якої образ Матері Божої переховує місцева церква. Вхід до обширних пивниць знаходиться обік вежі. Руїни належать до Шмуля (Чмуля) Барана, власника села Раковець.

Замок раковецький був збудований в середині XVII ст. Будову розпочав зразу після козацьких війн Домінік Войцех Бенєвський, підчаший Галицький, який за короткий час довів його до завершення. Підтвердження цього маємо в інструкції Сеймику галицького з дня 21 лютого 1659 року, в якій шляхта домагається від короля відповідного нагородження урядника, "...так як для добра посполитого, як милий громадянам Вітчизни, аж до визволення цієї провінції нашої, замочок від границі в повіті коломийськім у селі Раковець в дібрах досить щуплих, дуже нам від цієї границі і Речі Посполитій потрібний, немалим коштом з власної субстанції своєї відновлено від основи в місці обороннім на скалі, лінією мурів оперезано, всередині тих же мурів, висоту і ширину яких до оборони потрібної вимуровано добрим чином, обладнано гарматами і порохом". Витримав замок зараз у першій же хвилі своїй облогу, а було це у 1657 р., коли полковник козацький Антон спішив вздовж Дністра Ракочому на допомогу.

У війнах турецьких витримав замок в році 1667 облогу татарську, але в році 1672 після короткої оборони був здобутий турками. Це саме повторилося в році 1676, через що сильно був знищений. Відбудований і надалі відігравав важливу роль у волоських походах Яна Собеського в роках 1685-1691. Через те, що тоді переправлялося військо через Дністер, тут нагромаджено продукти, стягнено галери і матеріал на мости. Житловим утримувався (замок) в цілості аж до заворушень Барської Конфедерації, в часі яких був спалений і не піднявся більше з руїн. Біля 1840 р. Двермицький, власник Раківця, заклав у руїнах поташарню, але та через кілька років припинила свою діяльність. Внаслідок розбирання мурів на матеріал для господарських будівель їх місцями значно ушкоджено".

Стіни замку, як свідчить історія, натерпілися немало від чужинницьких навал. Але завжди гордо, інколи підпливаючи кров'ю, боронили вони твердиню, в якій було закладено спокій придністровських берегів.

Бо, хіба дозволили б осквернити цей прекрасний предністровський куточок руками татарського або турецького наїзника чи безпам’ятством прийдешніх поколінь... Проносились буремні завії, а згодом... Згодом народилась легенда, яка ще півтора століття тому вийшла з-під пера допитливого краєзнавця і лягла на папір, щоб дійти до нас: "...Було це за часів правління короля Яна IIІ. Оточили замок татари і розташувались табором на пануючій над замком горі. Бенєвський вперто боронився з шляхтою і селянами з околиць замку і відбив декілька настирливих татарських штурмів, але врешті-решт, коли почало не вистачати продуктів, дав зрозуміти оточеним, що він охоплений сумнівами в доцільності подальшої оборони і вже хоче здатися на милість татарську. Та раптом один із захисників, ім'я якого не збереглося, присвятивши себе загальній справі, спустився вночі із стрімкої скали, переплив щасливо на протилежний берег Дністра і, діставшись до Чернелиці, повідомив гарнізон про швидку здачу замку в зв'язку з відсутністю харчів, а також про те, що на п'яних татар можна легко вночі напасти і розбити їх, тим більше, що замок охороняє тільки сторожа, а зі сторони Чортовецької дороги осадники не звикли ставити ніякої охорони. На другий день, з настанням ночі, військо мовчки переправилось за Дністер і несподівано вдарило на сплячих бусурманів в той момент, коли Бенєвський здійснив вилазку із замку. Цілу ніч йшов жорстокий бій. Ясири, надто впевнені в собі, стали жертвою переможців, а існуючі до цього часу могили поблизу замку переконують у великій поразці татар. Ось так тоді самопожертва одного врятувала життя, славу і майно обложених.

Легенди не залишаються самотніми, а надихають людей творчих своїм втаємниченням. Так і з Раковецьким замком. Не оминуло його ні прискіпливе вічко фотоапарата, ні всюдисуще око художника. До нього вкотре повертаються вони в своїй творчості. І повертатимуться – якщо не дамо загинути замкові...

"...Чернелиця, містечко в повіті Городенківськім. На правому березі Дністра, на півмилі від цієї ріки, над потоком лежить занедбаний замок, який у загальних штрихах в цілому зберігся..." Так розпочинає свій опис чернелицької твердині історик-краєзнавець О. Чоловський. Про замок згадують: "...Замок розташований у східній стороні містечка, на легкому скелястому піднесенні, доступному тільки зі сходу. Являє собою зразок фортець, які будувалися на Русі, — з однією тільки відмінністю, що там ті споруджувалися із землі і дерева, а тут дерево і земля замінені муром. Ця місцевість з горою займає площу 4 морги. Стіни чотирикутника товщиною 2 метри і висотою 2,5 м вимуровані з лупаного каменю і упорядковані бійницями для ручної зброї. В середині західного муру. збереженого відносно краще, знаходиться двоповерхова квадратна вежа, покрита дахом, в якій є аркова в’їзна брама, архітектурно оздоблена, чим і привертає до себе увагу. Фасад її зовнішньої сторони оздоблює великий герб "Pogon", вирізьблений з каменю, але пошкоджений власне в тім місці, де мав би бути вирубаний рік. Від таблиці залишилось тільки обрамлення. По правій стороні брами є отвір для гармати, по лівій — вхід до підвалів. Внутрішній фасад вежі оздоблює герб "Pilawa", розміщений теж над одвірком брами з літерами Е.S.Х.С.W.В, що означають: Єфросинія Станіславіцька, княгиня Чарторийська, воєводина Брацлавська (друга дружина князя Михайла Чарторийського). Житлові кімнати по обидва боки брами знищені і використовуються під стайні. Другий поверх порожній. В центрі просторої площі, оточеної фортифікаційними мурами, яка використовується під овочевий город, ближче до південно-західного рогу підноситься невеликий одноповерховий житловий будинок. Збудований він з лупаного каменю, з гарно різьбленими одвірками і віконними рамами, і дотепер зберігся добре. Мешкає в ньому теперішній власник Самуель Мосберг, який хотів у минулому році замок перебудувати. Але розпорядженням Городенківського староства під загрозою кари це робити заборонялось.

Чернелицький замок заснований на початку XVII століття. Закінчений, однак, був лише по війнах козацьких Михайлом Георгієм Чарторийським, воєводою Брацлавським. Свідчить про це герб його дому і інструкція шляхти з Галицького сеймику 1659 р., яка рекомендує королеві компенсувати кошти, витрачені князем на фортифікацію замку. У війнах турецьких два рази був здобутий і знищений (1672 і 1676 рр.). В часи молдавських походів Яна III в роках 1685-1691 відігравав важливу роль, бо служив місцем зберігання провіанту і фуражу. Сам Собеський в ньому кілька разів замешкував. Служив він за помешкання наступним власникам: Галецьким, Потоцьким, Стадницьким і іншим, чи їхнім орендарям.

Не обминула замку й усна народна творчість. Бо, чим старіші стіни, тим неймовірнішими легендами і переказами обростають вони. Одна розповідає про те, як король Ян Собеський під час війни з волохами і турками спорудив у своєму замку підземні ходи на випадок облоги і втечі: один — до Дністра, а другий — до костелу в Городенці. Підземний хід тут справді існував, тільки пролягав він не до Городенки, а до костелу в Чернелиці і проходив під сучасною головною вулицею селища.

Друга — про те, як княгиня Єфросинія, обдурена пахолками, які підробили листи її чоловіка, розтратила багатство братів Чарторийських, будуючи в час їхньої відсутності та без їхньої згоди костели і церкви в окрузі, через що, дізнавшись правду, наклала на себе руки.

Третю легенду — про кохання княгині, записану понад двадцять років тому Ярославом Ярошем, наводимо повністю:

"Красну та славну жінку мав володар замку Михайло Чарторийський. З лиця Єфросинія була красунею чорнолицею. Не один панок задивлявся на її гнучкий стан, милувався лебединими рухами. Бачив усе те чоловік, але виду не подавав.

Одного вечора наказав князь Чарторийський готувати до виїзду коней. Світ-рання він вирушив на війну під Відень, а Єфросинія залишилася самотньою сидіти вдома.

Злітали дні. Життя в замку пливло тихо, спокійно. Нудно було княгині самій у просторих палатах, і вона вирішила щодня робити прогулянки на коні. Щоб її ніхто не впізнав, переодягалася в просте сільське вбрання і виїхала в поле, ближче до Дністра-ріки.

Красуня-княгиня могла годинами пролежувати серед високої отави і дивитися у глибоку синь, по якій пропливали хмарини. Кінь пасся оддалік, але Єфросинії вистачало легко сплеснути в долоні, як він з'являвся біля неї.

Стояла літня спека. Єфросинія хотіла вже вертатися до замку, але зобачивши вершника, що скакав назустріч їй, вирішила почекати.

— Доброго дня тобі, красуне?

Вона повільно звела великі карі очі. Проти неї на коні сидів вродливий сільський хлопець. На його вишитій сорочці пломеніли калинові китиці, зелен-лист барвінку.

— І тобі доброго, — посміхнувшись, відповіла.

— Додому? — спитав тихо.

Ствердно кивнула головою.

— А то далеко?

— Та й не близько, — гордо відповіла пані.

— Заки дойдеш, то чисто спечешся. Може води?.. Ось тут поруч є джерело...

Досхочу напившись холодної джерельної води, Єфросинія скочила на коня. Гнідий рушив... Услід — юнак.

Порівнялися. Незчулася княгиня, як опинилася на колінах в юнака. Лице її запломеніло жаром, і вона заллялася дзвінким сміхом. Той сміх чимдужче наростав, шаленів. Заледве стримала себе.

— Пусти...

Відчувши на своїй спині княгиню, кінь пішов жвавіше. Доїхали до того місця, де зустрілися. Зиркнула на юнака. Вираз його обличчя був невимовне благальним і сині очі-зірниці ніби мали щось казати.

Її силует зник у видолинку. Надходив вечір. У повітрі чулися духмяні солоди, а сонце, ніби вогняна білка, перестрибуючи з хмари на хмару, мчало до обрію...

Через день вони знову зустрілися. Потім ще й ще. Так і сплелася любов. Іноді до ранку блукали луками, сп’янілі від палких обіймів.

Про любов княгині довідалися в замку. Недобра слава пішла про Єфросинію. Дійшло й до неї, та не зважала на те. Продовжувала зустрічатися з тим, хто полонив її душу.

Швидким алюром до замку вершник примчав. Його кінь був увесь у піні, важко дихав.

— Князь їде...— ніби сурми стрепенулись голосні. В скронях Єфросинії натужно загули, забамкали дзвони. Вона не знаходила собі місця в замку. А коли далеко на дорозі з’явилася князева карета, вона з найвищої стіни стрімголов кинулась донизу, щоб не бути більше з нелюбом.

Гірко переносив смерть дружини Михайло Чарторийський. Він наказав замурувати тіло жінки в стіну замку, а її ініціали викарбувати над головною брамою.

Відтоді цю місцевість на честь смаглявої чорнявки-княгині почали називати Чернелицею..."

Закінчуючи розповідь, хочемо зауважити, що стан замків, які збереглися, а саме Раковецького і Чернелицького, викликає велику тривогу: вони вимагають негайної реставрації, інакше через декілька десятиліть ці унікальні пам'ятки середньовічного фортифікаційного зодчества загинуть остаточно.